У двері стукають. Чути незнайомий чоловічий голос. До кімнати заходить Вічний Студент, імені й прізвища якого ніхто не знає, бо він вчиться з перервами, за різними даними, чи то дев'ять, чи десять років; і навіть пам'ятає, як тут колись (за Союзу) вчилися казахи, як вони в гуртожитках смажили оселедці й влаштовували тим самим справжнісіньке пекло для інших мешканців, які не зносили запаху смаженого оселедця; а ще в тих блоках, де жили казахи, чомусь завжди забивалися унітази, і з багатьох вікон часто вилітали консервні банки з лайном або тонким струменем била сеча. Вічний Студент має під два метри зросту, худющий, у довгому чорному пальті з піднятим коміром він більше схожий на чорносотенця, який виліз із ніжинських підвалів, де переховувався з часів імператора Миколи II. Він пильно обводить присутніх поглядом, зупиняється на мені. Його запрошують за стіл (так заведено — запрошувати Вічного Студента за стіл, коли той випадково забреде до кімнати), він люб'язно погоджується, роздягається, розтирає змерзлі руки й сідає між моїми сусідками. Про Вічного Студента ходять різні чутки: одні кажуть, що він дешевий злодій, який тирить по кімнатах всякі дрібниці, на місцевому базарі працює валютником і знається з усією шантрапою; інші ж, навпаки, його хвалять, кажуть, що він здатний допомогти, ніколи не відмовить, одній студентці, яка лежала в реанімації, першим пішов здавати кров. Вічний Студент дістає пляшку червоного вина, відкорковує її й каже, щоб ми доливали вино до чаю, гарна штука вийде — попівський чай, кістки зігріває. Ми так і робимо. Мені подобається, хоча я не відчуваю, щоб мої кістки зігрілися. Може, це тому, що вони не змерзли? А. зиркає на мене й тихо каже: «Мишку шкода, гарна була мишка». Так, гарна була мишка, пропала ні за цапову душу. Хо-хо, мабуть, і досі бігає з її трупиком по кімнатах і лякає дівчат. Хо-хо завжди любить вигадувати всілякі дурниці, ніби не може без цього жити, ніби вони — єдиний сенс, у який він вірить. Вічний Студент розповідає трохи цинічні анекдоти, дівчата ніби вимушено посміхаються й насторожено переглядаються. Вічний Студент дивиться на мене й запитує:
«Ти з Тернополя?»
«А? Ні. Я з Івано-Франківська». Чого його це хвилює?
«А мені казали, що ти мій зємєля — з Тернополя».
«Да? Ні, поплутали. Я — з Франківська».
«Ясно», — каже він і п'є чай. Потім він розпитує в мене, який курс долара на Західній Україні, ще всіляку малоцікаву туфту, чи чув я про серйозну війну в Тернополі, яку цього року вели дві конкурентні групи, з численними вбивствами та пишними похоронами, на які приїхали бандюки з Росії, Білорусії, Польщі та з різних регіонів України. Ні, не чув. «Так ти точно не з Тернополя?» — зиркає на мене Вічний Студент.
«Ні, не з Тернополя». Бляха, задрав.
Якраз починає грати «Hey Joe», і в мене депресняк зростає ще більше.
А. запитливо втуплюється в мене, мабуть, не розуміє, чого я брешу. Сусідки також замовкають і зацікавлено дивляться. Я неодноразово говорив, що народився і виріс у Тернополі. Вони цього не могли забути чи пропустити повз вуха, бо, скажімо, Катя часто розпитує в мене про матір, про Тернопіль, на що я з важким серцем глухо відповідав, що все нормально, хоча, якщо чесно, нічого нормального нема, більше того — все дуже ненормально, якщо я вже третій рік боюся туди сунутися. В такі хвилини я нічого не бачу, лише втомлене обличчя Сергія, який мені посміхається з того світу й каже, що хотілося, аби все було на краще. Хотілося. Багато чого нам хотілося, ми ще тоді ні про що конкретно не думали. Хоча... Тоді ми думали тільки про бабки, про багато бабла, да-да, ми тільки про це і думали. Сергій мутив, як тільки міг. Завдяки своїм широким знайомствам серед пацанів із різних районів Тернополя він багато знав і вмів користуватися інформацією. Один бригадний штемп, який працював на тернопільського дядю Патру, по п'яній сказав Бритому, що біля ресторану «Пролісок» у Березовиці під Тернополем стоять дві фури з італійським взуттям, яке «влупили» на одному зі складів у Польщі і через надійний канал на митниці перевезли в Україну. Сергій «злив» новину конкурентам серйозного дяді, і ці фури невдовзі ніби під землю провалилися. Наступного дня у «Галактиці» він отримав свій конверт і ми пристойно нажралися. На вихідні я поговорив по телефону зі своєю далекою родичкою-блядюжкою, яка треться біля Патри, і вона сказала, що дядя дуже злий, що кидалово вивело його із себе, що Патра вже шукає, коли знайде — буде катувати, ах, да, ідіотові, який навів на фури, вже поламали пальці, і він вас назвав, так шо, пацани, драпайте, лижи не пізно, ви штук на двадцять влетіли. «Ти хотів кудись вступати? — увечері по телефону запитав у мене Сергій. — Вважай, що ти вже почав учитися, збирай манатки, документи, іншу біду, звалюємо». До прийому документів в університетах ще місяць. Сергій сказав, що всю цю катавасію пересидимо в Рівненській області, там у мене далека родина, рибку половимо, тета Рада працює вчителькою української мови, підтягне тебе до вступних, бабок на перші місяці вистачить. Тета Рада порадила мені поступати в Ніжин, там у неї подруга в університеті працює, може, допоможе. Через місяць я зателефонував матері і сказав, що поїхав поступати в Київ, а сам подався до Ніжина. На прощання Сергій мені сказав, що назад дороги нема, в Тернопіль повертатися не можна. «Не повернуся», — пообіцяв йому.