Невдовзі ми дякуємо дівчатам за гостинність і покидаємо їх, я забираю чайник і разом з А. йду до моєї кімнати. Вічний Студент також підводиться, плескає мене по плечі, каже, ще побачимося, зємєля. Прощається з усіма та йде. В моїй кімнаті А. сідає біля столу, а я на ліжко. Він запитує: навіщо збрехав, що не з Тернополя? Відповідаю, що на це є свої причини. А. каже, що постійно боятися — це не вихід із ситуації. Я насторожуюся: до чого це він сказав? що він має на увазі? Потім він говорить про Пруста, що той сприймав світ як сукупність рухомих частинок, які наповнюють реальність, і від цього його проза стає ще більш чутливою, ніби наповненою звуками, запахами, кольорами. А. дивиться на політичну карту світу, що висить на вікні замість штори, розглядає азіатські країни, каже, що сьогодні пригодницько-географічні романи чомусь непопулярні, а все тому, що немає письменників, які могли би постійно подорожувати, знаєш, подорожі розширюють світогляд, дають нові враження, новий досвід, а значить, нові вираження, нові відтінки для кольорів, а коли цього немає, тоді все перетворюється на сіру, нерухому масу, через це сучасні художні твори такі мляві й незграбні, статичні, нудні муляжі; пауза; А. каже, що автор, який постійно вариться в одному й тому ж тісті, не може дистанціюватися від того психологічного стану, який його переслідує, тими будинками, людьми, деревами, тими вулицями, небом, ну не знаю, чим ще... словом, усім тим, що він щодня бачить, що на нього постійно, безперестанку впливає, а значить, сковує його уяву. А. сьогодні говорить, як ніколи. Я кажу: «Це не обов'язково мусить бути географія, це можуть бути інші ресурси». «Які?» — дивиться на мене. Не знаю навіть, скажімо, якщо говорити про XX століття, особливо ж про першу половину, то таким потужним струменем, який надихав творчість, був комунізм.
«Комунізм? Ха, ха...»
«Чого смієшся? — дивуюся йому. — Ти сприймаєш це як політику, а тоді це сприймалося як своєрідна футурологія, нова віра. Знаєш, коли читаю Назима Хікмета, Лайоща Кошшака, Лацо Новомеського, Маяковського чи навіть нашого Семенка, в мене складається враження, що без цього ідеологічного наркотика їхні твори не мали б жодного сенсу».
А. кривиться й каже, що вони надто ліві, а всі ліві письменники неуважні до деталей, неуважні до людини, їм, козлам, на це насрати, вони завжди дбають лише про схеми, модель і дурнувату глобалістику, розумієш, через цю хрінатєнь — авангард завжди приречений, бо наприкінці своєї мети скочується до порожніх абстракцій, у гіршому ж разі — до дурненьких агіток. Я кажу: «Все одно — це класно».
«Машина комунізму, — сміється А., — знищила твій Тибет». Не розумію, що він хотів цим сказати, цілком можливо, що це проявився лише його скепсис до мого захоплення буддизмом.
«Ти краще й далі читай Далай-ламу, дрочи і ставай просвітленим», — кепкує А. Не ображаюся на такі слова, бо люблю його, як брата.
За стіною чути звуки скрипки.
«Це Катя», — кажу А.
Ми сидимо мовчки, слухаємо музику; дівчата часто грають, готуються до екзаменів. Катя кілька разів збивається й повторює знову, я відчуваю, з якими зусиллями вона підкорює інструмент, шукає потрібну тональність, потрібну інтонацію й ноту. До мене стукають, мабуть, знову проситимуть сковорідку, гукаю: заходьте. З'являється Юля. Вона стоїть на порозі, несміливо нагинається корпусом уперед, але не переступає за поріг, запитує, чи можна увійти. Дивна якась, звичайно, що можна. Я знайомлю її з А., він дивиться на її домашній халат, який ледве прикриває груди, і ніяковіє. Юля моститься мені на коліна, цілує мої пальці, запитує, чим це вони смердять.