Выбрать главу

Несподівано Ліда запитує про мою матір. Я здригаюся — здригаюся, ніби щойно зрозуміли мою потаємну правду, яку беріг від сторонніх, про яку боявся думати навіть наодинці. Розгублено знизую плечима, мовляв, нормально, не знаю. Обличчя Ліди сповнюється турботи й нерозуміння, вона вдивляється в мене запитливим, довгим поглядом, і я відчуваю, як вона починає психологічно, мовчки домінувати наді мною, випитувати, не питаючи. Враз — мене прориває, ніби грішника на сповіді, який довгий час таївся, носив усе в собі і раптово (для самого ж себе) розкрився, вилився, висповідався, розслабився. Пауза. Навіщо було говорити їй про те, що є насправді? Навіщо було говорити про те, що вже третій рік поспіль я не був удома? Що лише епізодично спілкуюся з батьками по телефону раз на квартал, а деколи й рідше? Я боюся сказати Ліді, що вже три місяці не телефоную додому, що для мене повернення в Тернопіль — гірше за тортури; я боюся того світу, боюся його привидів, які чатують на мене, приходять серед ночі, бо я одразу згадую зарізаного Сергія Бритого... Ліда далі не розпитує, лише каже, що я ніби на очах постарів, певно, думаю про погане, так? Вона раптом пропонує зателефонувати матері, стане легше. Яке там «легше». Ліда проносить телефон і виходить. Певний час вагаюся, чи набирати номер, але все ж таки набираю. Мати бере слухавку, від її голосу в мені все здригається. Вона вибухає шаленою радістю, яка одразу переростає в не менш шалений плач. На мене спадає вал запитань, клопотів, насилу встигаю коротко відповідати. Мати каже, що в нас біда, синку, у батька виявили рак, оформлюємо інвалідність, нам без тебе так важко, Віталічку, так важко, я божеволію від однієї думки, що в тебе проблеми і ми нічим не можемо допомогти, ти хоча б маєш, що їсти? одягнутися? Господи, ти, певно, так змінився, змужнів, може, хоча би фотографію надішли... Я перебиваю її: «ма, про мене розпитують?» Вона каже, що переважно сусідські хлопці, однокласники, ага, деколи подзвонює Паспарту, ну, той, що їздить на вишневій «дев'ятці» і має неприємний голос, пам'ятаєш? Як не пам'ятати — пам'ятаю (думаю про себе)... цю суку недорізану, цього відданого шниря Патри... значить, вони на мене ще чекають і нічого не забули... Потім мати розповідає, що недавно померла моя однокласниця Оксана, яка три роки кололася, гарна була дівка, могла би дітей народити, сім'ю мати... синку, нам тебе не вистачає, чесно кажучи, на тебе дуже ображається батько, каже, що ти всіх нас забув, але ж я знаю, що це не так, а батько такий, ти ж знаєш, спершу гнівається, а потім у нього пройде, може, приїдеш? Я більше не можу... кладу слухавку. Сиджу, обхопивши голову руками, ніби мішком прибитий.

Заходить Ліда: ну як? Обіймаю, занурююся в неї обличчям і важко, дико ридаю. Вона, сторопіла, не знає, як повестися, лише гладить мене по голові й благає припинити, бо це нічого не дасть. Про себе: у Будди благаю мудрості й просвітлення, хоча прекрасно знаю — хуй він наблизиться, якщо я сам нічого не робитиму, а те, що роблю зараз, — усе більше створює дистанцію. Несподівано приходить спокій, наливається в мене нізвідки, заповнює собою все моє нутро, тихшає серце, тихшає образа, холоне розум. Вдихаю Ліду, в неї теплий, домашній запах, вона вся м'яка й лагідна, мов вечірня ріка. Ліда шепоче, аби не хвилювався, від цих слів заводжуся, міцно занурююся в неї пальцями, сильно притискаю до себе й відчуваю через халат, як по її тілу пробігають мурашки. Цього разу нам знову добре, хоча ми й переживали, що нас ненароком застукає Даша. Я навіть стаю трохи блаженним, у мені западає дивна, спокійна пустеля, в якій немає думок, переживань і спогадів. Почуваюся так, ніби мені «відімкнули» свідомість і страждання покинули мою душу. П'ємо з Лідою чай, вона каже, що мені пора, бо завтра треба зранку вставати, Дашу вести у дитсадок і бігти на першу пару. За останні десять хвилин Ліда кілька разів позіхає, і я розумію, що більше затримуватися не личить. Ми мовчки прощаємося легким поцілунком, вона гладить мене по голові і каже, що все вирішиться, ти тільки вір.