«Тебе шукав Вічний Студент».
«Мене? Що йому треба?»
«Не знаю, — каже Дека. — Він хотів, щоб ти його познайомив із деякими людьми в Тернополі».
«Мені це не потрібно».
«Знаю».
Вічний Студент — ще той гаврик, собі на умі. Звідки ж він дізнався, що я з Тернополя? Я ж йому брехав, що приїхав з Івано-Франківська? Дека каже: не бери в голову. Потім ми говоримо про Юлю, що вона зустрічається з симпатичним хлопцем, що в неї, здається, все добре. Я страшенно радий. Дека усміхається: тільки її коханий дуже ревнивий, особливо до нас обох. Не дивно — думаю про себе — ми інколи таке робимо, хоча й нічого поганого в цьому не вбачаємо, що це мало хто зрозуміє, багато хто ж витає в полоні всіляких усталених ілюзій, не може жити так, як виходить, оглядається на ближнього, на сусіда, на колегу по роботі, який тримає в кишені дулю... Дека гортає сторінки моєї писанини, зачитується в окремі абзаци, вказує на граматичні помилки та інші огріхи і розпитує про причини, які підштовхнули це створити. Я замовкаю, не буду ж йому говорити, що мені потовкли морду. Він просить, щоб дав йому це почитати. Нема питань, тільки спершу треба дописати текст, бо він ніби обрубаний. Дека каже, що це навіть краще, мене вже задовбали твори, в яких усе правильно, органічно, послідовно, завершено, а незавершеність завжди зберігає таємницю. Я зізнаюся, що про це не думав. Ставлю чайник, ми п'ємо каву, яку Дека приніс у маленькому целофановому пакетику (якраз на дві порції), і закурюємо. Дека пускає з рота димові кільця, при цьому, ніби короп, кумедно розширює губи. Кажу йому про це, він сміється. «Віталя, риби не вміють курити, це вони наслідують людей, а не ми їх». Плете ще всілякі дурниці, видно, що самотність його і справді помітно змінила. Я уявляю, як риба пускає кільця з цигаркового диму. Нічого не скажеш. Невже в кожного з нас поволі стає негаразд із головою? Раптом у двері стукають і безцеремонно відчиняють. На порозі стоїть широкоплечий лисий шланг у чорних окулярах, він тримає в одній руці торт, а в іншій пляшку вина, запитує, слиш, гдє живьот Ірішка? Яка в дупі Ірішка? — лаюся про себе. На кілька секунд я запинаюся, бо ніяк не можу пригадати, чи є в мене знайома на ім'я Ірішка. Лисий перепитує: «Ти що, контужений, да?» «Нє, я нормальний, просто не знаю, де живе Ірішка». Тут, бляха, цих Ірішок... хоч греблю гати. Він кидає нам «ізвіняюсь» і чимчикує далі. Дека сміється.
«Бачиш, — кажу йому, — і такий зоопарк щодня, деколи набридає, місяць тому опівночі мужик постукав, попросив шматок хліба, зізнався, що нема чим закусувати».
«Общага є общага, — позіхає Дека, — у цьому її тяга, у мене рік тому ще більший прикол був: варю на кухні супчик, словом, мудохаюся з ним хвилин двадцять, нарешті доварюю, беру каструлю і валю до себе кімнату (були вихідні і всі мої — Митя, Тазік і Вітя — якраз пороз'їжджалися додому), бачу, на ліжку Тазіка дєвка, ніби труп, лежить, підходжу, а вона п'янюча в драбадан; думав її вжучити, але ж, ти знаєш, чотири благородні істини, спокій і всі ці речі, словом, стримався і покартав себе за такі думки; а якби на моєму місці був хтось інший... м-да; зранку дав їй супчику поїсти, вона страшенно дякувала й вибачалася, виявилося, мала просто поплутала поверхи, поверталася з п'янки і помилково завалила до мене, зараз зустрічаємося деколи в коридорі, регочемо».
«Молодець, добре зробив, у жодному разі не треба кохатися, у жодному разі не треба кохатися з п'яною, бо п'яне бабйо може обригати ліжко і тебе на додачу, а коли будеш джярити в дупу — накладе цілу купу на простирадла, і тоді... що тоді робитимеш? як даси цьому всьому раду? інша справа, коли ти сам повний труп, тоді все значно простіше». Пауза. Да, тоді все значно простіше. Треба стежити, щоб наша мова, думки або вчинки не турбували інших людей. П'яненьких також.
Розмову переривають: цього разу Юля, яка залітає до кімнати, ніби ураган, говорить швидко, кожного цмокає в губи, всідається Деці на коліна, халат на грудях розходиться, оголюючи їх, каже, щоб ввечері обов'язково прийшли, познайомлю вас зі своїм мальчіком. Добре, мала, прийдемо. Кілька секунд вони цілуються з Декою, він пестить її під халатом; от уроди, поводяться так, ніби зараз почнуть трахатися. Я дивлюся на них і почуваюся незручно, підкреслено голосно кашляю, не реагують, знову кашляю, а їм по барабану; от, бляха, народ пішов, кашляю ще раз, фіг там — не чують; ви мене дістали — підводжуся, беру зі столу папірець (останній мій переклад із Тцари) і читаю: рибалки повернулися з уловом водяних зірок вони діляться хлібом із жебраками сліпим дарують намисто імператори сходять у парки о такій порі що схожа на гіркоту гравюр слуги купають мисливську зграю одягає рукавички світло закрийся вікно витягуй світло з кімнати наче кісточку з абрикоса наче кюре з храму бозя най для нещасних закоханих шерстяне сукно буде м'яким... Вони відриваються одне від одного, недоумкувато зиркають на мене, ніби хочуть сказати: дашок поїхав? Юля усміхається, встає, каже «до вечора» і йде до дверей. Ми прийдемо — гукаю услід. Дека несподівано кидає, що переклади — це гівно, насправді читаємо не автентичного автора, а перекладача: його словник, його вміння і бачення цього автора. Вдавано ображаюся на нього: да ну тебе, пропонуєш вивчити всі мови світу, щоб читати Басьо, Лорку, Рільке, Тагора, а ще ескімосів, чукчів, гагаузів, арабів, мордвинів та інших нанайців? «Гарненький набір, — сміється Дека, — я би до такого не допер».