Заходить Юля і кличе обідати. Йдемо до неї. Дека сидить за столом. Швидко летить час, я навіть не помітив, як минуло півтори години. Юля насипає нам рисовий суп. Після порції прошу добавки. Юля сміється й каже, що суп вийшов не зовсім смачний, нема м'яса. Дека жартує, ми вегетаріанці, і взагалі, м'ясо розвиває в людині агресію та злобу. Він підморгує мені, чи почуваюся вегетаріанцем; відповідаю, що не знаю, в кого там що викликає м'ясо, але я вже два роки майже не їм його, і злий, як дикий собацюга, ще трохи і почну гавкати й кидатися на людей. Юля каже, що мені треба насипати ще одну мисочку, щоб попустило. На друге вона дає гречку з маринованими помідорами. Дека від задоволення усміхається й каже, що візьме собі Юльку за дружину; мала, підеш за мене? Вона сором'язливо й розгублено усміхається, дивиться на нього здивованими, розширеними очима.
«А як же мальчік? Я ж його люблю...»
«Мудило рідкісне твій мальчік, — поважно каже Дека і наминає кашу. — Чого витріщилася? Підеш за мене?»
«Да ну тебе, — вдавано ображається Юля і каже: — Слухайте, може, житимемо втрьох?»
«Я не проти, — жує Дека, — Віталіка всиновимо, воно ж саме — бідове, пропаде, а так хоч харчуватиметься... Юля, так підеш за мене?» Дивна інтонація, з якою він повторює ці слова, надає їм іншого смислу. Юля кокетує, що всі мужики — сволота рідкісна, і взагалі — чого мальчіка ображаєте? Він вам нічого поганого не зробив, ну математик, ну пургу всіляку читає, ну трохи дурненький, ревнує без причини, хіба це підстава його не любити? Дека торкається долонею її обличчя й каже: «Мала, якщо він тебе образить — я йому гланди через дупло вирву, буддизм таке не толерує, але за тебе, Юля, я забуду про буддизм, ти не проти?»
«Мені це подобається, — сміється вона, — Дека, я матиму на увазі, що ти мій запасний варіант, добре?»
«Запасних варіантів не буває, — він насуплює брови, як старий, задрипаний гуру, — є лише один шлях — той, який ми проходимо і про який нічого не знаємо».
«Мого улюбленого мальчіка бити — це також твій шлях?»
«Я серйозно». Дивлюся на Деку, не стримуюся й регочу: давай зав'яжемо з буддизмом і перейдемо на інквізицію або на методи Гімлера. «Я не проти», — кухонним рушником він витирає губи.
«Юля, це все від м'яса. Ти сьогодні давала Деці м'ясо? Тільки чесно? Я так і знав, тільки-но цей мудак з'їсть м'ясо, як одразу забуває про просвітлення».
Після обіду Юля виганяє нас, хоче готуватися до іспиту. Мені ліньки сідати за підручники і я йду вештатися Ніжином. Планую йти до гоголівського корпусу в надії зустріти знайомих — друзів, одногрупників — і сплавити до вечора час. Увечері мене чекає Ліда, ми повинні з'ясувати день від'їзду на Азовське море. Внизу, у вестибулі, зустрічаюся з комендантом общаги і вахтером Петрівною. Перша мене пиляє, щоб до 1 липня звільнив кімнату, позабирав свої манатки, і щоб не так, як минулого разу, чуєш, не так, а щоб гарно поприбирав, бо як побачу сміття, більше ніколи не поселю. Петрівна, навпаки, мовчки усміхається й підморгує, ніби хоче сказати, синок, все буде добре, ти головне — цій карзі не заперечуй. Від розмови з комендантом з'являється депресняк, я не знаю, куди подітися, де на цих кілька місяців знайти помешкання. Дека запрошує в Чернігів, кличе до себе в село Єліне аж на півночі Чернігівщини, де в роки війни товклися партизани Медвєдєва. Не сидіти ж мені в нього на шиї. Є можливість поїхати на археологічні розкопки (там би міг вбити це літо), хоча ні — про це треба було думати раніше, коли формувалися групи. Закурюю. Біля гоголівського корпусу вітаюся з кількома знайомими студентами зі старших курсів, сідаю поруч. Небо захмарюється і накрапає легкий дощ. Настя просила, щоб зайшов до неї сьогодні ввечері. Якщо піду — значить, усе пропало, не зможу її кинути. Згадую нашу ніч, і мені стає сумно, глибоко в душі не хочу її втрачати; мабуть, це комплекс власника, на який страждає більшість чоловіків. Дощ сильнішає і переростає у зливу. Студенти підриваються з лавок і забігають у корпус. Я підіймаюся сходами на другий поверх і заходжу в читальний зал, набитий людом, шукаю одногрупників, але нікого не помічаю, лише знайомих з інших груп і курсів. Навіть нема де сісти. У крайньому від вікна ряді помічаю Тому, яка сидить над грубезною книжкою. Вона дуже кумедна, коли читає: на лобі зморшки, зосереджений погляд, а обличчя таке, ніби вивчає Гайдеґера, зайн унд цайт, буття-у-світі, від якого вона так горбиться. Красивих жінок, коли вони заклопотані, сприймати серйозно, мабуть, неможливо, а ще коли вони міркують на глобальні теми, висловлюються з цього приводу й напружують мізки... це вже занадто, це, певно, те ж саме, що сімдесятилітній бабусі брати участь у церемонії «Красуня року». Вагаюся, чи підійти до Томи. Зрештою, що це дасть? вона ж, мабуть, не має часу, а коли й матиме... тягнути її до себе в общагу? на це не маю здоров'я, не можу відійти від ночі. Тома відривається від книги, очима повільно обводить читальню і помічає мене. Я здригаюся, ніби механічно вдаю, що її не бачу, ага — яке там не бачу! щойно зустрівся з нею очима, знову зиркаю на Тому й легким кивком вітаюся. Кутики її рота ледь помітно підіймаються, витворюють хитру усмішку. Більше не дивитися! Жодного разу! Ох, бестія. Роблю вигляд, ніби уважно оглядаю залу, ніби шукаю потрібну істоту. Звідси треба здиміти, але на дворі ще триває гроза. Щоб згаяти час, стаю в чергу до столу замовлень і невдовзі беру на власний абонемент том «Поезія й проза Стародавнього Сходу» російською мовою, який інколи читаю в цьому залі. Найбільше мене приваблює любовна лірика анонімних авторів («я за тобою пішла б у неволю єгипетську» і таке інше) у перекладах Ахматової. Там настільки прозорий і магічний поетичний словник, що це просто торба. Якби я мав поетичні амбіції, то прагнув би писати саме так — просто й велично, без усіх отих модних і задрипаних кліше, якими перевантажена млява і штучна поезія наших університетських молодих авторів, без засмічення загальними і несвіжими істинами нашої вторинної та стандартної освіти, нашого бидлуватого культурного євротрешу. Заходжу в одну з аудиторій і помічаю самотню пару, яка сидить до мене спиною за передньою партою біля дошки й обіймається. Він пестить дівчині волосся й шепоче їй щось на вушко. Ця картина мене настільки збуджує, що я хочу почути їхню розмову, вловити бодай найменші слова, якими вони обмінюються. Обережно відсуваю на задній парті стільця й сідаю. Пара мене не помічає. Від незрозумілого збудження, бо в такій пікантній ситуації я вперше, в мене тремтять руки. Мабуть, так у людині зароджується збочення — через підглядання за двома закоханими створіннями. Намагаюся уявити, що він робить рукою під партою. Страшенно заводжуся. Гортаю сторінку книги, ніколи не думав, що це може здійняти стільки шуму. Дівчина насторожується, відсторонюється від хлопця й різко обертається. Помічаю, як той вихоплює руку з-під парти, якою, певно, пестив їй ноги. Вони швидко збирають зі столу конспекти, книжки, запихають у пакети й підводяться. Коли проходять поруч, в його очах читаю нерозуміння й зневагу, прискіпливо втуплюється в мене, так, ніби я ветхий дід, який підглядає за інтимними речами молодих. Дівчина поправляє на собі коротку спідницю. Густо червонію, але водночас не можу стримати посмішку. Я повівся як жалюгідне й дешеве мудило, і найжахливіше те, що мені це страшенно сподобалося. Студент тихо, але гостро каже щось до своєї подруги, певно, висловлює зневагу на мою адресу, а я корчу з себе зачитаного бовдура. За вікном припікає сонце, злива минулася. Коли залишаюся наодинці, зникає інтерес до читання і я думаю про Тому. За інших обставин я обов'язково до неї під'їхав би. Ця незавершена близькість, яка між нами несподівано виникла, ніяк не йде з голови. Бажання заволодіти Томою, бодай на мить завоювати її настільки переповнює мене, що ні про що інше не можу думати. Мене навіть не стримує дружнє ставлення до А., якому все це, звісно, не принесло би радості. Я страшенно люблю й поважаю А., але Тома... — це ніби вірус, із яким не маю сили боротися. Скільки разів я вже себе зраджую, зраджую свій Тибет, своїх друзів і близьких, тих, кого люблю і без кого не можу... скільки раз