«Цього не буде».
«Ліда».
«Я сказала: цього не буде, ще рано, і я поки не впевнена».
Знічуюся й не знаю, що робити. Розгублено бурмочу: пробач, не треба було про це говорити. Зрозумій, уже стає добрішою й гладить мене по обличчю, в тому, що ти хочеш переїхати до мене і зі мною жити, нічого поганого немає, але... ти маєш зрозуміти, я ще не готова, та й не знаю, чи ти до цього готовий, між нами — велика дистанція — роки, для такого кроку потрібні вагомі підстави, якби я жила сама, то ще б нічого, в мене маленька донька, я не маю права ризикувати. «Давай одружимося!» — в розпачі вигукую. Ліда замовкає, сумно дивиться і хитає головою: не знаю, ще поки не знаю. Бляха, що тут знати? — думаю, але не наважуюся сказати вголос, треба лише для себе вирішити, так вічно тривати не може, це страшенно виснажує, щодня крапає на мізки. Здогадуюся, що саме її найбільше непокоїть, — вікова дистанція. Ліда, певно, тривожиться, що рано чи пізно вік братиме своє, я помічатиму її старіння, гостро на нього реагуватиму. Я кохаю Ліду такою, якою вона є, усвідомлюю її неспокій, сприймаю це як належне й готовий із нею жити. Чому вона цього не розуміє? Невже це панічний страх перед майбутнім, перед необхідністю змінити свій усталений спосіб життя? Ніколи не думав, що Ліда настільки незахищена, вона мені завжди здавалася такою неприступною, владною, вольовою жінкою, яка звикла зверхньо дивитися на проблеми й ніколи перед ними не гнутися. Тепер я розумію, що мене найбільше приваблює в жінках: не настирливість, пихатість, упевненість, а хвилини слабкості, коли в очах спалахує схвильований вогник відчаю. А може, це прояв мого невиразного внутрішнього садизму: такими бачити жінок? Може, це мій комплекс пасти задніх перед сильними жінками? Може, я так захищаюся перед небажанням розкритися їм, висповідатися, вивернутися своїм справжнім нутром і чесно зізнатися — я такий, як є, без масок, без ролей? Я питаю: чи хочеш бути зі мною? Несміливе «так». Тоді я нічого не розумію. Вона заводиться: ти все прекрасно знаєш, якщо ти мене хоч трішки любиш, тоді повинен розуміти, я не вісімнадцятилітня дівчинка, я не можу собі дозволити легковажність, бо це відразу вдарить, перш за все, по моїй доньці, а вже потім і по моїй репутації. Коли я побачу, що я готова до такого кроку, коли побачу, що й ти готовий... розумієш, ти поки що в полоні ілюзій... тоді прийму правильне рішення. В полоні ілюзій... гарно сказано, ніби на лекції, а ще таким педагогічним голосом наставника, що я відразу відчуваю своє місце: бляха, сиди, щеня, і не рипайся. Стає так прикро, в горлі пересихає, що ледве себе стримую, аби не підвестися і не піти. Ліда помічає мій поганий настрій, змінюється на обличчі, з черствої, офіційної, неприступної перетворюється на лагідну, в очах з'являється співчуття: «Ну, не переймайся, — підходить і торкається долонею до мого обличчя, але я відвертаюся. — Хлопчику мій», — шепоче й цілує. Я дратуюся, але цього не показую. Зароджується підозра, що вона планує свої вчинки заздалегідь і механічно їм підкоряється, ніби живе за графіком, наперед знає, коли мене слід тримати на відстані, а коли вчасно підпустити, щоб потім знову тримати на відстані, але далеко не відпускати.