«Згадую, чи перекрила крани на воду й газ».
«Не переживай — перекрила. Ліда, я хотів у тебе запитати... — в мене язик далі не наважується говорити. Вона запитально кидає короткий погляд і знову відводить очі на дорогу. — Ліда, що в тебе з Валєрою?»
«З яким Валєрою?» — насторожується, на чолі з'являються зморшки задуми.
«Ти знаєш з яким... який їздить на темній іномарці».
«А... ти про цього».
«А були інші?»
«Не зрозуміла... що ти хочеш цим сказати?» «Ліда, я не хотів тебе образити. Просто мені здалося...»
«Хреститися треба, якщо здалося...»
«А якщо не здалося?»
«Ти забагато на себе береш».
«Що в тебе з Валєрою?»
«Нічого».
«Нічого?»
«Ну добре, бо це мені починає не подобатися. Кілька разів було, коли він до мене клеївся... А звідки ти знаєш про Валєру?»
Не відповідаю, лише з гірким кавалком у горлі дивлюся на трасу, на випадкові машини, що мчать по зустрічній смузі. Вона наполягає на відповіді, і я кажу повну нісенітницю, що випадково познайомився з ним у барі, і що він... про нас усе знає. Обличчя Ліди прояснюється, вона здивовано на мене зиркає, ніби не вірить у сказане, після кількох секунд мовчанки каже: дивно. Що тут дивного? Вона з незвичним виразом обличчя продовжує, що на нього таке несхоже — розмовляти зі студентами в барі. Потім Ліда з підозрою розпитує, чого це мене понесло в бар, і де саме ми познайомилися, в тебе ж нема грошей, ну, признавайся, що сталося? він тобі погрожував? обіцяв закопати? Я іронічно відмахуюся і відповідаю, що Валєра зовсім не такий. Ліда кидає недовірливий погляд, раптом по її очах розумію, що вона не вірить, але нічого не говорить. Між нами зринає холод, і ми ідемо мовчки. Лише тепер розумію, чому Валера так агресивно поводився зі мною, чому його так дістають наші стосунки з Лідою. Їхнє, хоча й хаотичне й хистке, спільне минуле з Лідою, мабуть, дає йому право мотиваційно так себе поводити. Ну як же — він переконаний: якщо був із жінкою — значить, вона не може належати іншому; ще не відомо, чи Валєра так легко відступиться. Тепер я здогадуюся, хто так часто телефонував вечорами Ліді та псував їй настрій. Вона кладе руку мені на коліно й запитує, що сталося. Я не встигаю сказати хоч слово, як Ліда тужливим голосом каже, що не треба себе накручувати, Віталік, я вже не дівчинка, розумієш? я кілька разів серйозно попеклася, думаю, цього більше не буде, Даша росте, мені треба думати про неї... я би також хотіла багато чого повернути назад і не робити дурниць, але таке наше життя, воно складається з нових і нових дурниць; пауза; навіть те, що ти їдеш зі мною поруч... може, це також дурниця? як думаєш? Можливо, глухо відповідаю, якщо це дурниця, то давай я краще вийду, ми від Ніжина недалеко від'їхали — ще навіть нема Прилук? о, ми у Малій Дівиці, я повернуся попуткою.
«Ідіот, — сміється Ліда, — нікуди я тебе не відпущу, назад дороги нема, ну, чого насупився? а в самого в гуртожитку дівчат, мабуть, щодня інша, хіба ні? чого мовчиш?»
Вона поводиться, як вісімнадцятилітня вертихвістка, дивиться зверхньо й лукаво, кожен порух лише підкреслює її кокетування. Якби ж ти знала — думаю про себе — що там у мене... зараз би так не шкірилася. Даша прокидається і каже, що хоче пісяти. Ліда звертає на узбіччя й глушить двигун. Вони сходять у невеликий кювет справити нужду. Я також вирішую розім'ятися. Сонце припікає все більше, сьогодні гарний день. Назустріч нам повільно іде вантажівка, з невеликої цятки вона невпинно виростає в синій квадрат кабіни, спершу я можу розгледіти марку — «газон», а потім обрис водія за кермом. Даша хоче збирати квіточки, але Ліда на неї гримає й наказує сідати в салон. Ми знову в дорозі. Я порпаюся в магнітофонних касетах, написи англійською, більшість виконавців мені невідомі, не знаю, що ставити. Ліда бере одну з них і запихає в цифровий магнітофон. Лунають перші акорди, а потім жіночий, плавний голос. Я запитую, хто це, і Ліда каже: Елла Фіцджеральд.
«Ніколи не чув».
«Ти ще багато чого не чув», — добродушно сміється вона.
«Я в Америці, — бурмочу, — на відміну від тебе, не стажувався».
Ліда радісно дивиться й каже, що все ще попереду, якщо тільки захочу. В Лубнах ми сперечаємося, яким шляхом їхати на Полтаву — через Хорол чи Миргород, майже однакова відстань. Я пропоную через Миргород, як-не-як — полкове, козацьке місто. Не той тепер Миргород. Біля Полтави в «ніссані» пробиває заднє праве колесо, ми дістаємо запаску і я намагаюся її встановити, хоча ніколи цього не робив. Ліда стежить за моїми незграбними рухами й сміється. Даша тим часом бігає неподалік у невеличкій лісосмузі й збирає квіточки та сонечка. Я гукаю до неї, щоб нікуди не йшла без дозволу. Нарешті закручую четверту гайку, але Ліда каже, аби не наглухо. З літрової пластмасової пляшки поливає воду мені на брудні руки, пропонує зробити перерву хвилин на п'ятнадцять-двадцять і перекусити. Ліда наливає з термоса чай, а я нарізаю на дрібні шматки помідори, огірки, варені яйця та відбивні. Даша вередує і відмовляється їсти, мати гримає на неї, і дівчинка неохоче підкоряється. На свіжому повітрі апетит ніби загострюється. Ліда каже, що нам треба поспішати, оскільки їхати швидко вона боїться. На виїзді з Полтави Даша жаліється, що болить шлунок, і починає плакати. Ліда дає їй пігулку від шлунка і наливає в пластиковий стаканчик мінералки. Задумано дивлюся на дорогу; пауза; ми вже майже як сім'я, на душі стає добре й затишно. Оглядаюся на Дашу й ніжно куйовджу її волосся. Стежу за Лідою. Раптом згадую, що вона мала поділитися своїми думками про мою писанину, яку я останній тиждень дописував і редагував у кімнаті Ковінька.