ЧАСТИНА III
...коли я залишаюся наодинці з такими думками, то сповнююся тривоги, яка розростається в мені, ніби чужорідне тіло, проникає в найдальші закапелки свідомості. Не знаю, як далі бути. Єдине, що можна вберегти від цієї тривоги, — це власні спогади й пам'ять. Я провів неспокійну ніч у відчайдушному безсонні; підводився з ліжка, сідав за письмовий стіл, брався читати Алішера Навої, коли ж набридало, писав прозу, точніше, вичавлював із себе хаотичні й незрозумілі уривки переживань, кидав, ішов курити в рекреацію, знову лягав спати... мені снився коридор на моєму поверсі, укритий липким павутинням, а в ньому — фрагменти закривавленого Настиного тіла, її напіврозплющені, нерухомі очі... я прокидався мокрий від поту, знову йшов курити... і так без кінця... Ця ніч остаточно переконала мене в тому, що живу не так, як слід, що це наслідок багатьох помилок, які роблю щодня, і, що найстрашніше, не помічаю цього. Втрачаю спокій і стаю схожим на розладнаний рояль, із якого намагаюся вичавлювати гармонійну мелодію. Щоб відволіктися від думок, розпаковую речі й розкладаю їх по кімнаті, куди лише щойно перебрався з кімнати Ковінька. Не забути в нього поприбирати, бо коли приїде з дружиною з Луцька, то від тієї конюшні, що я залишив, певно, здуріє. Я дуже переживав, щоб мене часом не поселили в іншу кімнату, як це часто люблять робити розумники зі студентського комітету. Дякувати Богу, все обійшлося: я отримав ордер на свій рідний закапелок, де на вікні замість фіранок висить політична карта світу, а на стінах — мої малюнки відомих людей, виконані олівцем; як-не-як — було би прикро з цим усім розпрощатися: з виглядом на університет і пішохідну доріжку, яка веде до нового корпусу і по якій щодня ходять симпатичні довгоногі дівчата.
Не знаю, як далі бути. За дверима в блоці гамір, чути знайомі голоси сусідок. Радію, що їх теж поселили в ті ж самі кімнати. Так звик до них, що важко собі уявити інших мешканців на їхньому місці. Виходжу в блок і вітаюся з ними, вони радісно накидаються на мене, ми обіймаємося й тішимося, що знову разом. Сусідки здивовано розглядають мою засмагу і запитують, чи не був я часом на морях. Був, у липні на Азовському.
Ми розходимося по кімнатах; від згадки про море й Ліду находить такий депресняк, що хочеться вовком вити. Вже понад місяць не можу повірити, що вона порвала зі мною стосунки, а все через мою кляту прозу. Навіщо я це писав? Навіщо давав їй читати? Ліду шокувала єдина фраза: «він цілував її ще поки не старе тіло». Одна-єдина фраза! Ця фраза знищила все, що ми планували й до чого так прагнули. Я ще ніколи не страждав через таку непримітну дрібничку: кілька слів кардинально змінили мою долю. «Поки не старе тіло... дякую тобі, — кисло посміхнулася Ліда, — дякую за правдивий діагноз». Від сорому й відчаю я не знав куди подітися. Ліда швидко взяла себе в руки й попросила більше ніколи її не тривожити. Згадую нашу останню зустріч, як знічено стояв перед нею і не міг вимовити жодного слова, бляха, як переляканий шмаркач, я не зважився вимовити жодного слова; в горлянці пересохло; згадую, як так само мовчки й слухняно пішов у общагу і в кімнаті Ковінька, де так-сяк дотягував це нестерпне, довге та самотнє літо, зарився у подушки й ридав. Я картаю себе, бо не боровся за Ліду, не виявив наполегливості, впертості, можливо, треба було на неї натиснути, щоб ми зараз жили разом. Натомість мене здолала апатія, яка невідомо де взялася, пустила холодні щупальця в серце, розум, у душу, підкрила їх, позбавила волі. Досі не можу пробачити собі слабкості, якій так фатально піддався. Дека, коли я приїхав до нього зайцем першою ранковою електричкою в Чернігів і з розпачем розповідав про весь ідіотизм ситуації, сказав, що, може, це на краще, адже наші вчинки інколи — попри те, що не піддаються жодній логіці, — можуть змінити майбутнє. Я дивився на нього, як на божевільного, й не розумів, що він має на увазі. Дека лише спокійно відповів: значить, так було треба — щоб ви розійшлися, значить, ви з Лідою не повинні одне одному належати, а те, що мріяли жити разом, — це лише наївні ілюзії, що насправді нічого не здатні змінити, бо все, що з нами діється, має відбуватися саме так, а не інакше. Я йому тоді не вірив і давився на нього, як на наївного дивака, який начитався розумних книжок із абстрактними істинами, книжок, які такі далекі від реального життя і щоденних проблем. Лише після цього я з жахом зрозумів, наскільки велика прірва лежить між мною і Декою, наскільки ми різні. Мабуть, Настя правду казала, що моє захоплення Тибетом рано чи пізно минеться, як минулося захоплення анархізмом, фашизмом та іншими речами.