Выбрать главу

Після розлуки з Лідою вирішую більше нічого серйозного з жінками не мати, бо від цього стаєш зомбі, ходиш, ніби мішком прибитий, і з найменшого приводу страждаєш, як ненормальний, мовчки скавулиш через важку долю. Нехай цей семестр буде багатим на читання і творчість, подумки усміхаюся й дивлюся з вікна на двох студенток, які щойно вийшли з 3-ї общаги. Господи, я ж щойно сказав — жодних жінок! чого вони привертають мою увагу? Думаю про друзів, уявляю їхні відкриті і дорогі обличчя. Не знаю, чи вже прибули зі своїх міст Юля, Таня, Хо-хо, Дека... я й забув, що Деку відрахували... Він обіцяв приїхати в гості, коли я нещодавно зависав у нього в Чернігові. Вахтерка Петрівна сказала, що кілька днів тому про мене запитувала дівчина. Петрівна жувала бутерброд із білого хліба й велетенського шматка вареної ковбаси, запивала його гарячим чаєм і, ковтаючи, додала: харошенька дєвочка. А то! Але хто ж це може бути? Настя? Тома? Навряд чи вона сама прийшла б. Хто ж це був? Яке це має значення? Це ж міг бути хто завгодно. Якщо це мене тривожить, значить, я хочу, щоб до мене прийшли в гості і щоб це була неодмінно дівчина. Як не крути, я не готовий до самотності і до тієї внутрішньої рівноваги, яку вона здатна подарувати. Тепер я мушу зізнатися собі, що живу фальшиво, ніби штучно, всі мої кроки ніби наперед заплановані і відбуваються з певною послідовністю. Заради цієї послідовності я, мабуть, і борюся помилково зі своїми почуттями, кидаюся врізнобіч, а потім шукаю собі виправдання чи постійно себе картаю. Емерсон сказав би, що це і є саме життя, яке триває в думках; а вони щодня переслідують тебе, напливають відчаєм, радістю, надією, страхом, ваганням, постійно змінюються, і ти перетворюєшся на беззахисну рибину в їхніх бурхливих водах. Хочеться інколи сказати, що все це лайно собаче, що все це дурнуваті й безпідставні міркування на важливі теми, для яких не маю елементарного досвіду. Молоді люди, такі, як я, під час депресії часом люблять оплакувати важку долю. Ха, яка в дупі важка доля? Живий, здоровий, не каліка, розумом, здається, не обділений, здоров'ям також... у мене ж нема церебрального паралічу, енурезу, цукрового діабету чи іншої біди... Чого ж скиглити? Дівки інколи пристають, забігають у гості, а я тут розводжуся, бляха, про буддизм і сенс існування. Мені ж не сімдесят років. Ось візьму зараз і почитаю Тракля чи Даріо — все забудеться. Найважливіше — не піддатися нікчемній буденності та її жалюгідним дрібницям, бо вони поступово перетворять свідомість у смітник. Треба випрати шкарпетки й труси, а ще футболку, штани й сорочку, все це потім випрасувати, треба поприбирати в кімнаті, бо в ній чорт голову скрутить, треба подумати, що сьогодні й завтра їсти, з чого зварити собі бодай примітивну юшку, треба дістати гроші, аби купити літнє й зимове взуття, нові труси й шкарпетки, бо старе все розлазиться, а ще теплу куртку (на крайняк осінню, в ній можна чудово проходити зиму), такі-сякі крупи, олію, нову зубну щітку та пасту (вже задовбався чистити зуби поташем), шампунь, мило, крем і станок для гоління (розмріявся!), не кажучи про пиво, горілку й вино, книги, квіти, презервативи й подарунки для дівчат. Пауза. Все це нереально, не варто цими дрібними проблемами перейматися. Краще послухаю «Аукцион» чи «The Pogues» і про все забуду. Краще сяду за стіл писати чи малювати і заспокоюся. Одна моя знайома з філфаку каже, що стан депресняка, відчаю чи ностальгії можна легко контролювати — варто лише поставити власне бачення цього ніби з боку — ніби перенести свідомість за «рамки» таких почуттів, і тоді вона перестане бачити лише в непривабливих тонах. Легко їй казати, але ж я не дощовий хробак, якому все одно, де і з ким повзати, яку музику слухати і яке небо бачити. Дощовим хробакам усе до одного місця. А ми — люди — так не вміємо, тому й страждаємо як ненормальні, і нас це пригнічує й тішить.

Під вечір заходить Юля. Вона засмучена й сіра на лиці. Розпитую, що сталося. Юля неговірка, я наполягаю; і враз — її прориває. Сльози горошинами скочуються по щоках, через важкі схлипи ледве вимовляє слова: мене, здається, кинув мій мальчік, а я його так любила, так любила, це не найстрашніше — в мене вже шостий день затримка, плаче Юля, такого ніколи не було, я не знаю, що робити. Ти йому сказала? Він навіть слухати не хоче, каже, що це я в общазі нагуляла. Віталя, але ж у мене, коли я була з ним, нікого не було! Ми ж цілий серпень провели удвох! Юля сидить на кріслі, склавши руки на колінах, дивиться по боках, ніби сполохане, загнане в кут звіря. Вона настільки пригнічена, що в неї змінений, приглушений і притишений голос. Не знаю, як їй допомогти.