З роздумів мене вириває веселий голос Тані, якої я не бачив уже кілька місяців (навіть не знаю, чи вона поселилася в общазі). Таня підходить до мене в легких рожевих штанах і в білій блузці зі звисаючими рукавами, які носили в епоху Відродження, й сідає поруч. У Тані гарний смак, вона вміє одягатися, завжди шукає незвичайні речі, які тут не носять.
«Рада тебе бачити, ти так засмаг», — оглядає мене й усміхається.
«Був на морі».
«Серйозно? Розкажи. З Лідою?»
«Да».
«Чого такий сумний? — насторожується Таня. — Посварилися?»
«Гірше».
Пауза.
«Як Бера?» — розпитую, щоб урвати мовчанку.
«Вісім років дали», — Таня замовкає, обличчя сіріє. Дістає пачку тонких жіночих цигарок, прикурює одну від золотої запальнички. Вдихаю запашний дим і хочу курити. Таня раптом змінюється: награно усміхається, розпитує, як поживаю, чи їздив додому. Нікуди я не їздив. На Азовському морі був, а потім тулився тут, де тільки міг: спершу в Ковінька, а в серпні — у Деки в Чернігові. Одразу собі не подобаюся за сказане, бо в ньому є те, що викликає співчуття чи оте специфічне ставлення до людини, в якому вона мимоволі стає жалюгідною та нещасною. Таня, певно, відчуває мою внутрішню напруженість і змінює тему, захоплено розповідає, як їздила до родичів у Санкт-Петербург, місто — повний відпад, там жити — за милу душу; ми мали туди поїхати з Вовою... Вона замовкає і стає сумною, мабуть, думає про Беру. Я кладу руку їй на плече і кажу: Таня, все буде добре, треба тільки вірити. Вона розгублено дивиться на мене, я бачу, що секунда-друга — і заплаче. Таня каже, ще побачимося, і йде в адміністративний корпус. Я знову нудьгую і розглядаю студентів, які снують туди-сюди. Кілька знайомих облич, але з друзів — нікого. За останні роки я трішки постаршав — мимоволі думаю — все це від гострого відчуття самотності. Через рік я скажу, мабуть, те саме, і через два, і через три... Якщо так піде далі, то у тридцять почуватимуся шістдесятилітнім пердуном і нарікатиму на життя через найменші невдачі, а в сорок стану прикрим на язик. Непогана перспектива. Думаю про матір і батька. Обов'язково до них зателефонувати. Згадую свою рідну квартиру, кімнату, речі в ній. Кортить повернутися, мало не плачу. Я вже три роки з білою заздрістю дивлюся на студентів, які їздять додому на канікули, свята й вихідні. Вони можуть у будь-який час повернутися до рідних, де в них, мабуть, усе гаразд (спілкуються з батьками, друзями по школі й вулиці, прогулюються рідним містом). Це так просто і прекрасно, нічого кращого не придумати.