«Віталя, це твій зємєля з Тернополя. Ви не знайомі?»
«Я не з Тернополя, а з Франківська».
«З Франківська? — здивовано дивиться на мене незнайомець, його обличчя морщиться, ніби він переварює почуте. — Я ж тебе бачив з Сєрьогою Бритим, ви часто зависали в «Нічлаві»... Це правда, шо його завалили?»
...торба; я, здається, попав. Розводжу руками. Він починає називати інших штемпів, яких я знаю, але роблю вигляд, що про них чую вперше. Ця розмова починає харити.
«Віталя, — усміхається Вічний Студент, — ти розслабся, тут всі свої, потягни нормально». Він простягає мені нову забиту цигарку, і я закурюю. Тернопільський штемп починає чірікати про літній відпочинок у Судаку, а Вічний Студент без причини гигикає і каже: класно.
«Там, карочє, такі кабили, на, шо просто ховайся, наш номер гудів, на, як вулик, а Паспарту тільки гнив, на, дайте, уроди, поспати, а то загнуся».
«Класно», — знову гигикає Вічний Студент.
Від згадки про Паспарту в мене починається мандраж. Я не можу повірити, що мене так випадково й просто знайшли; його ж відморозки як дізнаються — відразу приїдуть.
«Зємєля, а ти знаєш Паспарту?»
«Нє».
«Серйозний пацан. Таких мало лишилося».
Да, думаю про себе, таких недоношених, дякувати Богу, і справді сьогодні мало. Потім він розпитує в мене, що тут роблю; він глибоко затягується і знову пристає; ти, тіпа, вчитися приїхав? да? так далеко? я би ніколи... Потім він мовчки час від часу зиркає, повільно оглядає мій одяг. Мені здається, що в його очах народжується недовіра. Значить, скоро все припиниться і стане на свої місця? Паспарту (і його папа — Патра) рано чи пізно про мене дізнається. Скільки в мене є ще часу? Три дні, тиждень, місяць? Одна думка, що той даун припхається з мого минулого аж у Ніжин — у реальність, в якій я хочу розпочати нове життя, — мене просто вбиває. У цьому криється дика несправедливість: страждати від власного минулого у власному майбутньому. Мені треба їхати додому, щоб усе, що має статися, трапилося там і більше ніде; минуле треба повернути минулому. Залишилося дочекатися слушної нагоди, дістати гроші й купити квиток на потяг «Москва—Львів».
«Чьо потух, зємєля?» — здригаюся від неприємного голосу, кисло усміхаюся, все нормально. Вічний Студент каже, що пора йти, вони прощаються зі мною і підіймаються на дев'ятий поверх, де, мабуть, залишаться в дівчат на ніч. Повертаюся в рідну кімнату і лише тепер відчуваю, як сильно тремтять руки, вони ніби перестають мене слухати і діють за власною волею.
«Тобі на нас насрати!»
«З чого ти взяв?»
Батько обурюється ще більше, матюкає мене як тільки вміє, від його збудженого, грімкого голосу в слухавці страшенно тріщить. Не хочу сваритися, бо йому залишилося недовго. Кажу, що скоро прищу, але він різко відрубує: поки я живий — не хочу тебе бачити; кидає слухавку. Байдуже дивлюся на купу студентів, які стовбичать у черзі по номерки до кабінок із телефонними автоматами. З пункту переговорів повертаюся виснажений і пригнічений. Не ображаюся, зрештою, ображатися має моя безсилість, яка настільки в'їлася в моє нутро, що її не відчуваю. Згадую батькові слова: я у твоєму віці гори перевертав. Усміхаюся, нині, мабуть, не існує гір, які хотілося б перевертати. Зрештою, я і досі не знаю, що мені треба від життя. Тепер все так заплутано й непевно, що я не уявляю, чим скінчаться ці переживання; хотів би мріяти про приємне й добре, але уява — під впливом ідіотських передчуттів — ніби в комі. Бреду повз ринок униз до Остра, біля ресторану «Полісся» помічаю знайому машину, яка повільно під'їжджає до входу. З неї виходить Валєра, який підбивав копита до Ліди. Згадую, як він тримав мене за горлянку й сичав, щоб я не переходив йому дорогу. Невже це чудо горохове з Лідою? Завтра знайду її на роботі й запитаю, чи можу повернутися. Які дурниці — ображатися через випадкові непевні писання, а через задрипану фразу навіть рвати стосунки! Ліда зробила це спересердя, її вже мало би попустити. Валєра зачиняє машину і підіймається по сходах до ресторану, він так упевнено почувається, ніби вважає себе господарем світу. Мабуть, я займуся тобою. Оглядаю його машину, особливо кришку бака (вона без замка — це добре), запам'ятовую номер. Тепер лише