Де живуть інші,
Я не живу,
Куди йдуть інші,
Я не йду.
Це не означає заперечувати
Спілкування з іншими;
Я тільки прагну зробити
Чорне не схожим на біле.
Пай-юнь, дзенський майстер династії Сун
(напис на студентській парті 1995 року)
ЧАСТИНА І
Я повертаюся від Насті — від своєї маленької дівчинки, втомлений і щасливий. Холодний, колючий, безжальний вітер хльостає в обличчя, але на це не зважаю. Примружую очі, глибоко затягуюся, видихаю цигарковий дим, і він одразу губиться за мною, підхоплений лютневим недоладним вітром. Моє тіло тремтить від нещодавнього збудження. Сьогодні день св. Валентина, ми були самі в неї вдома; її батьки здиміли бухати до знайомих, нам пощастило провести вечір удвох. Вона мене любить, я це знаю. Облизую губи, на яких висох слиз її лона, заплющую очі, повертаючись у пам'яті до Насті, до розкішного оголеного тіла, від якого ще півгодини тому втрачав розум. Вдихаю морозяне повітря, й здається, що з ним у мене проникає запах моєї ніжної маленької дівчинки, її гарячих соків, які потрапили мені на губи, ніс, щоки, підборіддя, вії, що прозорою, непомітною плівкою вкрили обличчя. Вловлюю цей запах, ніби я зараз не на морозі, а поруч із Настею, в її кімнаті. Не хочу розлучатися з цими приємними спогадами, бо тільки вони гріють мене на цій дорозі. Що було потім? Ми мовчки лежали й дивилися в стелю, рудий кіт умостився в наших ногах, він завжди любить там лежати; знаю напевно, що кіт ревнує, якби він був людиною, то обов'язково хотів би мене відлупцювати. Розумний кіт, таких розумних серед людей важко віднайти. Курю цигарку й нюхаю пальці лівої руки. Я чую твій запах, маленька, я хочу, аби він мене не покидав.
До общаги йти ще хвилин двадцять: вийду на Московську, пройду метрів сто, потім зверну біля 14-ї школи на Широкомагерську, подолаю недовгий, а проте неприємний відрізок (наприкінці осені на мене там напала зграя бездомних собацюг, насилу від них відбився), потім зверну на Чернігівську, яка виведе до старого корпусу університету (мій рідний історико-філологічний факультет), звідти вже рукою подати до моєї білої цегляної дев'ятиповерхової общаги. Я повертаюся від Насті, трохи п'яний від її смачного домашнього вина та фаршированої риби, щасливий від нашого шаленого кохання й тієї віддачі, яка мені в ній найбільше подобається, від якої так млію. Повертаюся щасливий, а проте й сумний. Мене сповнює вона, підкорює мій спокій, наповнює тривогою, вириває з моєї тихої свідомості, в якій я так довго шукав злагоди і, здавалося, врешті наблизився до того, щоб не хвилюватися через несуттєві речі, а лише дивитися на них без найменшого співчуття й захоплення. Я так довго йшов до свого спокою... Тепер, мабуть, знову його втратив, і все треба буде почати заново. Не знаю, чи буду з Настею, яку у хвилини слабкості люблю, а у хвилини своєї внутрішньої тиші поважаю (поважаю, бо іншого слова знайти не можу: коли шаленію — люблю, коли розум бере гору — поважаю). Господи, я і справді не можу визначитися... тільки тепер про це думаю. Мою маленьку тривожить наше завтра, а насправді — це непокоїть її батьків, які завжди накручують доньку при першій-ліпшій нагоді. Настя після наших зустрічей засмучується, тривожиться за майбутнє, а воно для мене ніби міраж, у який навіть не знаю, чи варто вірити; чесно кажучи, мене й не обходить, чи він насправді існує. Ніколи цим не живу, не переймаюся, бо в мене так не виходить. Мабуть, тому, що не хочу змінюватися. Нічого не вдієш: мені подобаються мої єдині, подерті на батонах труси, дві-три пари шкарпеток, які деколи зашиваю на великих пальцях, моя металева миска, ложка, кружка й чавунна сковорідка, яку щодня позичають друзі з поверху, подобається нічний стукіт у двері нежданих гостей із вином, які підіймають мене сонного й змушують пити з ними, радіти з нагоди чи без, а потім до третьої-четвертої розмовляти про середньовічну музику, поезію експресіоністів, історію християнських орденів чи мріяти про майбутній літній відпочинок. Ах, як сказав би Сковорода, це мій рідний «мірок», який страшенно обожнюю і не хочу змінювати. Подобається музпед, з яким мене випадково поселили на одному поверсі. Музпед більш розкріпачений, аніж мій рідний історико-філологічний, який у звичайних бесідах надто серйозний, «феноменологічний», із обов'язковими цитатами і сварками (аж до хрипоти) про авторитети минулого; наявні канони й улюблені твори. Я люблю музпед: цих завжди веселих, щедрих студентів, в очах яких світиться радість від того, що доля випадково (хіба випадково?) зібрала їх разом у цьому місті, у цьому університеті, на цьому факультеті, в цій общазі.
Йду від моєї маленької, яка, певно, вже солодко спить, бо лягає одразу після десятої вечора, й думаю про те, що зараз робить музпед, що він робитиме до пізньої ночі; йду до них, де на мене чекає веселість, кухоль-другий портвейну чи десертного дешевого вина, а ще старе поламане, але чудом функціональне піаніно в рекреації, на якому, мабуть, грало п'ять-шість поколінь студентів, а ще скрипки, саксофон, акордеон, баян, флейта, дві гітари, ложки, металеві миски, сопілка, навіть синтезатор «Yamaha», що його зносить на мій поверх чорнявий другокурсник із дев'ятого. Йду туди, де звучить хор здебільшого дівочих голосів... вони, певно, вже співають, шкода, що не почув їх від самого початку; йду туди, де триватимуть аж до втоми й сонливості танці: повільні й швидкі, народні й відбиті, коли партнери губитимуться між іншими парами, що радісно розлучатимуться, аби зійтися з іншими, випадковими й водночас приємними... і все це мене підхопить, понесе, як у минулі два роки, в інший дивний час, де нема тривоги, обов'язків та сварок між людьми; лише там відчуєш щасливі удари власного серця, глибину своїх незнаних почуттів, які загострюватимуться від незвичного вечора, від чистої радості моїх друзів і знайомих, які бажатимуть одне одному тепла і любові... там цілуватимуть у темряві дівочі губи, я з радістю відповідатиму взаємністю, аж поки піду з однією лагідною або задерикуватою душею до себе, де звільню її з одягу, під яким більше нічого не буде, тільки гарячий і чесний трепет. Я забуду про Настю, про ті поцілунки, якими вона годину тому мене осипала, забуду про її сумні оченята та скупі натяки про наше майбутнє. Не знаю, чи завтра буду з нею. Не знаю. Я нічого не знаю і не хочу знати, що станеться з нами далі, бо через це притуплюється сприймання того, що відбувається зараз.
Снігові залишилося ще недовго рипіти. Дивлюся на рідну общагу. На верхніх поверхах, де поселено студентів, світиться майже у кожному вікні, на всіх інших, де живуть молоді викладачі, темно, за винятком кількох. Смикаю двері, зачинені зсередини. За склом з'являється заспане обличчя Петрівни, вона бурмоче під ніс, важко відтягує засув і каже: нарешті.
«Сьогодні такий день... не сваріть», — прошу її й сміюся. Від неї добряче тхне перегаром, певно, студенти пригощали, аби вона сьогодні серед ночі пускала всі самотні заблукалі душі, які прибиватимуться додому після любовних походеньок. Петрівна позіхає, скільки можна тинятися, от молодьож, і зачиняє за мною. Виходжу на сходи, до мене долітає далекий гамір, мабуть, із верхніх поверхів. Підіймаюся сходами вище, з кожним поверхом за гамором усе виразніше чути ритм музики й десяток щасливих голосів. Між сьомим і восьмим цілується пара, вони впізнають мене й вітаються, я також вітаюся, голоси знайомі, але не можу згадати, хто це. Виходжу на свій восьмий, у коридорі натикаюся на купу привітних облич, переважно сусідів по поверху, вони курять, обіймаються й сміються. Мене дружньо шарпають за руку, коли я намагаюся непомітно пройти повз них до своєї кімнати.
«Віталік, де ти був?» — запитує симпатична сусідка з дев'ятого поверху, імені якої не знаю, зате пам'ятаю, що вона непогано грає на скрипці.
«Блукав. Місто дуже гарне».
Вона бере мене за руку й вигукує:
«Господи, він весь промерз, ходімо до нас», — тягне за собою в рекреацію, де у повільному танці плавно дрейфують до тридцяти душ. Підводить до двох зіставлених у вигляді пеналу столів, на яких стоять відкриті пляшки спиртного і тарілки з нарізкою сиру, ковбаси, шинки, квашеними огірками, помідорами. «Їж, — каже вона. — Зі мною вип'єш?»
А хто на шару відмовиться? Угу, вип'ю. В мороці розглядаю пляшки, здається, є вино, але не видно, яке: темне — значить, червоне. Наливаю їй і собі, ми цокаємося, я кажу «за нас» і випиваю. Вона глушить вино повільно, оченята світяться й дивляться на мене, до столика підходять інші студенти, деякі вітаються, запитують, як справи, беруть склянки, наливають і п'ють. Розглядаю її: причепурена, у білій блузці, чорній вузькій спідниці, яка охайно лежить на стегнах і не доходить сантиметрів десять до колін, студентка виглядає елегантно й водночас спокусливо. Цю малу добре знаю. Ми вже кілька місяців приглядаємося одне до одного: коли зустрінемося випадково на сходах, легко взаємно усміхнемося й відвертаємо погляди, а одного разу навіть їхали в ліфті, коли той ще працював, давно це було — ще минулого року. Скрипалька тягне мене у вир мовчазних пар, які танцюють під магнітофонного Френка Заппу, ліворуч від нас шалено облизуються, я беру мою партнерку за руку, іншу кладу їй на талію, відчуваю тепле, пругке тіло під тканиною. Пальці моєї правиці повільно, ніби маленькі нишпорки, міліметр за міліметром вивчають її рівну спину, не поспішаючи, добираються до западини хребта, набирають темп, і я вже сміливо її погладжую. Мала не пручається, хоча й розуміє, що я з нею не тільки танцюю, на кілька секунд застигає відкритими чорними очима перед моїм поглядом, наче хоче запитати, чи правильно все це розуміє. Губами наближаюся до мочки її вуха, навмисне — на частку секунди — торкаюся до нього й шепочу, що давно хотів з тобою познайомитися, маленька, але ніяк не наважувався. Господи, навіщо я це плету? «Ти дуже гарно рухаєшся, відчуваєш мене». Блін, я навіть не помився після Насті.