Нарешті з'являється Дека, з'являється тоді, коли я вже перестав вірити, що він приїде. По його добрій усмішці бачу, що він не змінився. Ми обіймаємося і йдемо до Юлі, яка з цієї нагоди відшила своїх дурненьких сусідок і чекає нас у кімнаті. В неї смачно пахне, певно, ретельно готувалася прийняти гостя. Юля виглядає змученою, бліде, ніби виснажене обличчя, напухлі, почервонілі очі (знову ридала), але погляд налитий теплом і радістю. Дека ніжно пригортає її, бере обличчя в долоні й легко цілує в оченята, лоб і губи. Юля притискається до нього, кладе голову на плече.
«Мені було так погано».
«Дурненька».
«Справді погано», — каже приглушеним голосом, але одразу приходить до тями й запрошує до столу.
Як завжди — відчуваю дикий голод. На днях був у знайомої аспірантки-філоложки (в нас із нею жодних понтів, лише патякаємо про психоаналіз та іншу пургу) і важився на кімнатній вазі: ступив на неї босими ногами, показало 71,5 кг. Нормально, до дистрофії ще далеко. Юля насипає нам горохового супу й сідає поруч. Потім говоримо, сміємося, згадуємо колишнє. Спостерігаю за малою, вона поводиться так, ніби їй докучає внутрішнє вагання, через яке не може зосередитися на розмові, лише розгублено усміхається і так само розгублено дивиться крізь стіни, у власну задуму. Дека цього не помічає і далі розповідає про свої нещодавні чернігівські пригоди, я зупиняю його поглядом і показую на Юлю, мовляв, у малої проблеми. Дека замовкає і переводить на неї погляд. Вона розгублено підводить очі, через силу відповідає йому усмішкою, говорить кілька фраз і враз — її пробиває на важке ридання. Ми настільки приголомшені, що аж підводимося. Те, що Дека випитує, його шокує: Юля вагітна від дебіла-математика і той після цього її не хоче знати. «Я не знаю, що мені робити, як далі бути, — плаче вона, — якщо батько дізнається, він мене... Господи, він мене приб'є... я... я не можу так далі...» Дека заспокоює її, що все буде нормально, поглянь мені в очі, ти віриш мені? Юля, віриш? я тебе хоча б колись обманював? Вона замовкає і мовчки дивиться з-під лоба. Дека усміхається, гладить її вказівним пальцем по щоці і повторює: у тебе все буде нормально, довірся мені.
Виходимо в місто прогулятися. До площі йдемо мовчки, звертаємо на самотню Гоголівську і прямуємо в напрямку Миколаївського собору та церкви Всіх святих. Зупиняюся біля міського архіву й закурюю, пропоную цигарку Деці, він витягує одну з пачки й також закурює.
«Чого мовчиш?» — стежу за його обличчям.
«Думаю, як правильно вчинити».
«Нема що думати».
«Треба поговорити з цим математиком».
«Я цей варіант уже прокрутив. Нічого не вийде».
«Що пропонуєш?»
«Валити мутанта. Конкретно валити».
Дека замовкає, лише кисло усміхається, через кілька секунд запитує:
«А як же Тибет?»
Пауза.
«До дупи Тибет, ти це прекрасно знаєш».
Ми уважно дивимося одне одному в очі, ніби бачимося вперше. Дека, певно, такого від мене не чекав. Мабуть, він вагається, або думає, що я став іншим. Раптом почуваю до нього незрозуміле озлоблення і ворожнечу. З жаром у грудях говорю, що нам не досягнути того, про що ми мріємо, бо наші мрії та вчинки — це різні речі, ми можемо лише більше чи менше наблизитися до того, чого прагнемо. Я ніколи не сприймав Тибет буквально, як абсолютну істину, лише розцінював його як прекрасний інструмент для вдосконалення; спершу це нагадувало таку собі дитячу забавку, квазіінтелектуальну гру (як ми раніше бавилися в анархістів, екзистенціалістів, магістрів орденів і масонів), в якій мені праглося відчути себе буддистом, але згодом, коли я зрозумів, наскільки це важко й практично неможливо, почувався від цього неприємно: після захоплення постало розчарування і відчай. Дека нічого не відповідає. Ми проходимо повз центральну перукарню, з якої виходить хлопчик із матір'ю. Він зустрічається зі мною поглядом, і я, попри те, що почуваюся прикро, усміхаюся і показую йому язика. Невже Дека мене не розуміє? Я ж усе пояснив, простіше й бути не може. Попереду нас, де видніються торгові будинки ринку, я помічаю пару. Впізнаю Настю, яка йде зі своїм новим другом. Стає трохи млосно й прикро за себе, але я відразу це поборюю, бо щиро хотів, щоб вона знайшла нормального гаврика і щоб у них усе було добре. Дека також помічає її і запитливо зиркає на мене. В цьому немає нічого поганого, кажу вголос, але ніби сам до себе. Вони наближаються, бачу, наскільки Настя красива. Зізнаюся собі, що не варто було від неї відвертатися. Від цієї думки здригаюся і намагаюся зосередитися на іншому. Розпитую в Деки, як його гітарні справи, але він підозріло на мене дивиться. Невже я сам себе зрадив? зрадив, відмовившись від тієї, кого люблю? Паршиво на душі, хочу випити. Спостерігаю за Настею: напружений вираз обличчя, але йде впевнено й навіть занадто твердо, темна спідниця хвилюється від руху тіла, а груди ледь помітно гойдаються під такт кроків. На мутанта, який поруч з нею, не дивлюся. Вони проходять повз нас, вітаємося з Настею легким кивком голови. Депресняк зростає. Пропоную Деці ввечері забухати в мене, він погоджується. Ми йдемо своєю дорогою, я приголомшений тим, що ця випадкова зустріч з Настею відбулася, ніби з чужою людиною. Раніше я не міг собі такого уявити. Не можу повірити, що жінка, яку я любив (аж, бляха, до клітин!), якою я так довго дихав і яка проникла в усі шпарини моєї свідомості, за одну безжальну й коротку мить виявилася чужою і недосяжною. Це і є, мабуть, утрата. Дека скоса поглядає й легко б'є ліктем, щоб я очуняв. Шкодуєш? — ніби запитує очима. Не те слово, плачу, хоча й не показую. Ми доходимо до воріт ринку й прямуємо до Остра. В найближчому гастрономі Дека купує пляшку чернігівської горілки та легку закуску. Знову повертаємося до розмови про Юлю і її недоношеного математика. Треба його валити — твердо кажу я. Через хвилювання від випадкової зустрічі з Настею тремтять руки, і я відчуваю, що хочу битися; хочу, щоб мені попався випадковий даун, щоб першим мене зачепив... але краще, щоб це був математик. Деці кажу: завтра ми прийдемо до нього на факультет, знайдемо вівцю, потягнемо в туалет і відтарабанимо, я тій сучарі гланди через жопу вирву. Дека усміхається з дивним, тихим вигуком «х-хи», і задумано говорить, що в мені інколи виривається моє минуле. В дупі я бачив своє минуле, хай собі виривається, якби тут був покійний Бритий, він би того математика... пауза; це я через ці книжечки й тибети став надто вихованим, блядство, підарів треба валити! Дека мовчить, а через кілька секунд я чую «м-да», ніби він зважує мої слова.
«У Шопенгауера є тема в «Афоризмах»: якщо честь середньовічного лицаря бодай раз переступити, то її доведеться переступати завжди».
«До чого ти це?» — не розумію його.
«Я про твій Тибет».
Пауза.
Не маю сили з ним сперечатися. Хай думає що хоче. Ковінько правильно каже: святому легко, він може голодним і босим ходити по снігові, а я так не можу, мені важко. А я хочу більш-менш їсти (в цьому ж, звісно, нема нічого поганого), тепло одягатися і не страждати (хоча це не виходить). А ще я хотів би не парити собі мізки всілякими дрібничками. Взагалі хотів би нічого не хотіти, лише сидіти з Буддою за столом, курити кальян, бухати, споглядати буття. Але те, в чому ми живемо, більше схоже на велику купу лайна, яку доводиться розгрібати, щоб у ній не потонути. Я завжди ставився до релігії, етики та іншої моральної пурги з побожною шаною, але бувають речі, які нас брутально змушують забути про цю пошану й відчувати зовсім інше — щось дике, агресивне, глибоко внутрішнє, те, що здатне одного чудового дня вилізти з нутра й показати свої гострі ікла. Дека, я ніколи не зможу бути бездоганною, вихованою, шляхетною людиною, хоча така роль інколи мені й удається. Бути інакшим — значить бути неприродним. Коли ти одягнеш мавпу в смокінг, її манери не зміняться. Я також така собі мавпа в смокінгу. Це важко визнавати, але так і є, мене ж не виховували в умовах принца Валійського, я ріс у панельно-пролетарському середовищі й, між іншим, цього ніколи не заперечував; люди, які зраджують своє походження, — найнікчемніші істоти на землі. Змінюватися на краще потрібно, але не треба забувати того світу, якому ти зобов'язаний багатьма своїми роками, навіть якби це була в'язниця чи концтабір, вулиця чи полонини, на яких ти випасав худобу.
І раптом усміхнений Дека каже: добре, хай буде по-твоєму. Його згода завтра настріляти по балді математикові на хвильку розвіює мій депресняк, залишок дороги до общаги ми жартуємо, згадуємо колишнє. Підіймаємося до мене, знаходжу в тумбочці третину пакету гречки, набираю в каструлю воду і несу на кухню варити гречку, зі столу згрібаю книжки й папери в одну купу, ставлю пляшки, дві кружки. Дека нарізає плавлені сирки, ліверну ковбасу та хліб. Нормально, не здохнемо, сміється він. Випиваємо по одній, закурюємо. Дека зізнається, що шкодує за університетом, як-не-як — тут було веселіше, більше друзів, більше цікавих людей і розмов, у Чернігові цього немає. Він виглядає таким розгубленим і беззахисним, що я лише можу собі уявити, як йому весь цей час було паршиво й самотньо. Зникла спокійна, врівноважена безтурботність, якою Дека завжди мене надихав не зважати на проблеми, ставитися до них байдуже, його обличчя помітно посіріло, певно, від довгих роздумів про те, що він зробив помилку, відмовившись від навчання. Ми випиваємо ще по одній, настрій у нас не змінюється. Згадую, що на кухні вариться гречка й біжу по неї. Трішки підгоріла. Фігня, канає. Забираю з електроплити каструлю і повертаюся у блок, стукаю до сусідок, щоб хлюпнули до гречки хоча б ложку олії, так легше полізе в пельку. Одна з них відчиняє, в напівтемряві видно невдоволений вираз обличчя і насуплені губки, вибачаюся, що потурбував (такими дрібничками я, певно, їх уже дістав), вона мовчки бере пляшку олії і наливає мені в каструлю. О, тепер повний ніштяк, обіймаю малу (під халатом відчуваю — вся гаряча й голенька; певно трахалася, а я відірвав від процесу), цілую її в губи, але вона з кислою усмішкою відхиляється і кидає: да ну тебе. Дека несподівано згадує Ліду, каже, що за день ні разу про неї не обмовився. Від згадки її імені знову стає хріново, і, як інколи каже Юля, «тоска давить конкретно». Про себе зізнаюся: я остаточно заплутався, сам не знаю, що зі мною діється і як цьому зарадити. Дека спостерігає за мною і ніби чекає моєї реакції; важко зізнаюся, що Ліда порвала зі мною, хоч я хотів із нею одружитися. Ловлю себе на думці, що від моєї здорової, пихатої самовпевненості не лишилося й сліду, а все, можливо, тому, що я віч-на-віч зустрівся з проблемами (порівняно зі світовою революцією — які це, в біса, проблеми? я ще не бачив справжніх проблем).