Недостатньо було, щоб Ковчег і Святиня перебували посеред Ізраїлю. Недостатньо було, щоб священики приносили жертви, а народ іменував себе Божим народом. Господь не чує прохання тих, які плекають беззаконня у своїх серцях. Написано: “Хто відхиляє вухо своє, щоб не слухати Закона, то й молитва того огидна” (Приповісті 28:9).
Коли армія вирушила на війну, Ілій, старий і незрячий, залишився в Шіло. З тривогою і лихими передчуттями очікував він результатів битви, бо “серце його тремтіло за Божий ковчег”. Цілими днями він сидів біля воріт Скинії, неподалік від дороги, з нетерпінням чекаючи вісника з поля бою.
Нарешті один воїн з Веніаминового племені з'явився на стрімкій стежині, що провадила до міста. “Одежа його була подерта, і порох лежав на голові його”. Не звертаючи уваги на старого чоловіка при дорозі, він поспішив до міста, щоб сповістити нетерплячому натовпові страшну новину про поразку та втрати.
Крик голосіння й плач дійшов до мужа, що пильнував при Скинії. До нього привели чоловіка, який прибув із вісткою. І промовив він до Ілія: “Побіг Ізраїль перед филистимлянами, і сталась велика поразка в народі. І обидва сини твої, Хофні та Пінхас, також полягли”. Хоч вістка була жахливою, та Ілій знайшов у собі силу вислухати її, оскільки щось подібне він вже чекав.
Та коли вісник сказав: “І ковчег Божий узятий!” — на обличчі Ілія з'явився вираз невимовної муки. Думка про те, що його гріх зганьбив Бога і став причиною того, що Він залишив Ізраїля, була настільки нестерпною, що він, втративши силу, впав, “зламав в'язи і помер…”
Дружина Пінхаса, незважаючи на нечестиву поведінку свого чоловіка, була жінкою, котра мала страх Господній. Смерть свекра, чоловіка, а понад усе — жахлива вістка про захоплення Божого Ковчега призвели і її до смерті. Вона зрозуміла, що остання надія Ізраїлю втрачена, а тому дитині, яку народила у важкий час горя, дала ім'я Іхавод, що значить “втрачена слава”. Помираючи, вона з гіркотою повторяла слова: “Відійшла слава від Ізраїлю, бо взятий Божий Ковчег”.
Та Господь не відкинув остаточно Свого народу і не мав наміру довго терпіти торжество язичників. Він лише використав филистимлян як знаряддя для покарання грішників, а за допомогою Ковчега уразив филистимлян.
У минулому Божественна присутність супроводжувала Ковчег, щоб бути силою та славою Його слухняного народу. Ця невидима присутність і нині була з Ковчегом, щоб завдати жаху і призвести до загибелі інших порушників святого Божого Закону. Господь не раз використовував Своїх найзапекліших ворогів, щоб покарати Свій народ за їхню невірність. Нечестиві можуть навіть якийсь час торжествувати, дивлячись, як внаслідок покарання страждає Ізраїль, але прийде час, коли і їм доведеться зустрітися з вироком святого Бога, Який ненавидить гріх. Усюди, де лише процвітає беззаконня, швидко й неминуче вдарять Божі суди.
Торжествуючи, филистимляни принесли ковчег до Ашдоду, — одного зі своїх п'яти головних міст, — і помістили його в храмі свого бога Дагона. Вони уявляли собі, що сила, яка досі супроводжувала Ковчег, тепер належатиме їм і, об'єднавшись із силою Дагона, вона зробить їх непереможними. Але, увійшовши наступного дня в храм, вони побачили картину, яка викликала в них невимовний страх. Їхній бог Дагон лежав долілиць на землі перед Господнім Ковчегом. Священики шанобливо підняли ідола й поставили його на місце. Але наступного ранку вони знайшли його дивним чином знівеченого; ідол знову валявся на землі перед Ковчегом. Верхня частина цього ідола була подобою людини, а нижня — подобою риби. Тепер частину, що нагадувала людину, було відтято, і залишилось лише тіло риби. Священиків і народ охопив жах; вони розцінювали це таємниче явище як недобру ознаку від Бога євреїв, що пророчила загибель і їм, і їхнім ідолам. Вони винесли Ковчег з храму і поставили його в окремому приміщенні.
Мешканці Ашдоду були вражені прикрою та смертельною хворобою. Пам'ятаючи кари, послані Ізраїлевим Богом на Єгипет, народ пов'язував свої страждання з присутністю Ковчега. Було вирішено відіслати його до Гата. Однак пораза дала знати про себе одразу ж після перенесення сюди Ковчега, а тому люди того міста вислали його до Екрона.
Екроняни прийняли ковчег з жахом і викриками: “Перенесли до нас Ковчега Ізраїлевого Бога, щоб вигубив нас та народ наш”. Вони просили своїх богів захистити їх, як це робили і мешканці Гата й Ашдода, але губитель почав звершувати свою справу і “зойк міста піднявся до неба”. Боячись і далі зберігати Ковчег у населених місцях, народ виніс його у відкрите поле. Та це призвело до нового лиха — нашестя мишей, які заполонили усю країну, знищуючи урожай на долях і запаси у сховищах. Тепер язичникам загрожувало повне знищення або від хвороб, або від голоду.
Сім місяців Ковчег залишався у филистимському краї, і за увесь цей час ізраїльтяни не зробили жодної спроби повернути його. Але филистимляни самі бажали тепер так палко звільнитися від нього, як колись прагнули заволодіти ним. Замість того, щоб стати для язичників джерелом сили, Ковчег виявився важким тягарем і страшним прокляттям. Однак вони не знали, до яких заходів вдатися, бо, куди б його не відсилали, там починали звершуватися Божі суди. Народ звернувся до князів, жреців і ворожбитів, з нетерпінням запитуючи: “Що робити з Господнім Ковчегом? Скажіть нам, як відіслати його в належне місце?” Їм порадили повернути Ковчег назад до Ізраїлю з багатими жертвами. “Тоді, — сказали жреці, — будете вилікувані, і дізнаєтесь, чому не відступає Його рука від вас”.
З метою відвернення небезпеки або звільнення від порази, язичники вдавалися до стародавнього звичаю: із золота, срібла чи іншого матеріалу виготовляли подобу того, що спричиняло смерть, або зображення тієї частини тіла, яка була особливо вражена хворобою. Після цього такий витвір встановлювали на стовпі або в якомусь іншому видному місці, і народ вірив, що це — надійний захист від зла, уособлюваного ним. Подібні звичаї й досі ще поширені серед деяких язичницьких народів. Коли людина, котра страждає від якоїсь хвороби, йде до храму свого ідола, щоб отримати зцілення, вона несе із собою витвір або зображення частини тіла, враженої хворобою, віддаючи це зображення в жертву своєму богові.
Виходячи з цього, филистимські князі порадили людям зробити подоби пораз, що спіткали їх, — “п'ять золотих болячок та п'ять золотих мишей, за числом филистимських володарів, бо одна кара для всіх вас і для ваших князів”.
Ці мудрі мужі визнали, що з Ковчегом пов'язана таємнича сила, подолати яку їм бракує мудрості. Однак вони не порадили народові залишити ідолопоклонство і служити Господеві. Вони продовжували ненавидіти Ізраїлевого Бога; хоча й під тиском нездоланних судів змушені були підкоритися Його владі. Таким чином, Божі кари можуть переконати грішників у тому, що боротьба з Ним є даремною. Хоча вони й змушені часом підкоритися Божій силі, однак їхні серця повстають проти Його влади. Таке впокорення не може спасти грішника. Щоб розкаяння людини було прийняте, вона повинна віддати Богові своє серце, підкорившись божественній благодаті.
Яке ж велике Боже довготерпіння до нечестивих! Ідолопоклонники филистимляни і відступники ізраїльтяни однаковою мірою користувалися дарами Його Провидіння. Десятки тисяч непомічених милостей безшумно встеляли дорогу цих невдячних, непокірних людей. Кожне благословення говорило їм про Подателя усіх благ, але вони залишалися байдужими до Його любові. Боже терпіння надзвичайно велике до синів людських, але, коли вони вперто тримаються свого нечестя, Він забирає від них Свою захищаючу руку. Так і ці люди відмовилися слухати Божий голос у Його творінні, а також у застереженнях, порадах і докорах Його Слова, тому Він був змушений промовляти до них через свої суди.