Серед филистимлян знайшлися і такі, котрі були готові перешкодити поверненню Ковчега до ізраїльського краю. Вони вважали, що визнання сили Ізраїлевого Бога принизило б їхню національну гордість. Але жреці й ворожбити переконували народ не бути впертими, як колись фараон і єгиптяни, стягаючи цим на себе ще більше лихо. Було запропоновано план, який здобув загальне схвалення і за виконання якого филистимляни негайно взялися. Ковчег і золоті речі, як жертва за провину, були поставлені на нову колісницю, усуваючи цим будь-яку можливість опоганення Ковчега. У колісницю впрягли двох корів, на яких ще ніколи не накладалося ярмо. їхніх телят залишили вдома, а коровам дали змогу йти туди, куди вони захочуть. Филистимляни міркували так: якщо ковчег повернеться до ізраїльтян дорогою, що провадить до Бет-Шемеша, найближчого міста левитів, то для филистимлян це буде доказом того, що саме Бог Ізраїлів завдав їм це велике лихо. “А якщо ні, — говорили вони, — то пізнаємо, що не Його рука побила нас, — а просто стався випадок”.
Опинившись на волі, корови, не повертаючись до своїх телят, ревучи, пішли дорогою, Що провадила просто до Бет-Шемеша. Керовані не людською рукою, ці терпеливі тварини продовжували йти. Божественна присутність супроводжувала Ковчег, і він щасливо прибув на місце призначення.
Були саме жнива, і мешканці Бет-Шемеша жали пшеницю в долині. “І підвели вони очі свої, побачили Ковчег — і з радістю пішли йому назустріч! А колісниця увійшла на поле бетшемешанина Ісуса і там зупинилась. Там був величезний камінь. І порубали вони колісницю на дрова, а корів принесли цілопаленням для Господа”. Филистимські князі, котрі йшли слідом за Ковчегом “аж до границі Бет-Шемеша”, бачили, як був прийнятий Ковчег, і повернулися до Екрону. Кара припинилася, і вони переконалися, що це лихо було за присудом Ізраїлевого Бога.
Мешканці Бет-Шемеша швидко розповсюдили вістку про те, що Ковчег перебуває в них, і з усіх навколишніх поселень посходилися ізраїльтяни, щоб вітати його повернення. Ковчег поставили на камінь, який перед цим служив за жертівника, і люди принесли додаткові жертви для Господа. Якби ті, які це робили, розкаялися у своїх гріхах, вони отримали б Божі благословення.
Та ізраїльтяни не здійснили правдивого послуху Його Законові, і, радіючи поверненню Ковчега, як провісника добра, вони по-справжньому не усвідомлювали його святості. Замість того, щоб приготувати для Ковчега відповідне місце, вони залишили його в полі. Розглядаючи цю священну скриню та розмірковуючи над її чудесним поверненням, вони почали висловлювати різні припущення щодо того, в чому могла б приховуватися його особлива сила. Врешті-решт, переможені цікавістю, ізраїльтяни зняли з нього покриття і наважились відкрити його.
Увесь Ізраїль був навчений благоговійному й шанобливому ставленню до Ковчега. Коли потрібно було переносити його з місця на місце, левитам дозволялося не більше, як тільки глянути на нього. Лише один раз на рік Первосвященикові було дозволено дивитися на Божий Ковчег. Навіть язичники филистимляни, хоч і були язичниками, не наважилися зняти з нього віко. Невидимі Божі ангели постійно супроводжували Ковчег під час подорожувань народу. Зухвала сміливість мешканців Бет-Шемеша була одразу ж покарана. Багатьох із них спіткала раптова смерть.
Незважаючи на цю кару, ті, котрі залишилися живими, не розкаялися у своїх гріхах, а лише почали ставитися до Ковчега із забобонним страхом. Палко бажаючи позбутися його і водночас не наважуючись доторкнутися до нього, бет-шемитяни послали вістку до мешканців Кір'ят-Єаріма, пропонуючи їм забрати Ковчег до себе. З великою радістю люди цього міста прийняли священний Ковчег. Вони знали, що він був запорукою божественної ласки для всіх слухняних і вірних. Урочисто й радісно вони принесли його до свого міста і поставили в домі левита Амінадава. Цей муж доручив своєму синові Елеазару доглядати за ним, і Ковчег залишався там багато років.
З того часу як Господь вперше об'явив Себе синові Анни, про покликання Самуїла на пророче служіння стало відомо усьому народові. Самуїл, достовірно передавши вістку божественного застереження домові Ілія, хоч цей обов'язок виявився важким і болісним, довів цим свою вірність як вісник Єгови, і “Господь був із ним, і не дав жодному його слову впасти на землю. І увесь Ізраїль, від Дана аж до Бет-Шеви, визнав, що Самуїл був поставлений пророком Господнім”.
Ізраїль як нація усе ще перебував у невірстві та ідолопоклонстві і, покараний за це, був поневолений филистимлянами. Упродовж цього часу Самуїл відвідував міста й села краю, намагаючись навернути серця людей до Бога їхніх батьків; і його зусилля не були даремними. Після 20 років тяжкого гніту ворогів ізраїльтяни “з великим плачем звернулись до Господа”. Самуїл обіцяв їм Божі благословення за умови: “Якщо ви, справді, усім вашим серцем навернетеся до Господа, усунете з-поміж себе чужих богів та Астарт, і приготуєте свої серця для Господа й будете служити лише Йому Одному”. З цього бачимо, що за днів Самуїла проповідувалося практичне благочестя, — релігія серця, — як і за днів Христа, коли Спаситель перебував на землі. Для стародавнього Ізраїлю зовнішні форми релігії, позбавлені благодаті Христа, не мали жодної цінності. Такими ж вони залишаються і для сучасного Ізраїлю.
Сьогодні, як і за часів стародавнього Ізраїлю, існує потреба у відродженні правдивої релігії серця. Покаяння — це перший крок, який повинні Зробити усі, котрі бажають навернутися до Бога. Ніхто не зробить цієї роботи за іншого. Кожний з нас, зокрема, повинен упокорити душу перед Богом і залишити своїх ідолів. Коли ми зробимо усе, що в наших силах, Господь виявить нам Своє спасіння.
За ініціативою керівників племен до Міцпи зійшлося багато людей. Тут вони урочисто постились. Люди з глибоким упокоренням визнавали свої гріхи і на доказ того, що вони вирішили виконувати почуті вказівки, поставили Самуїла суддею.
Филистимляни розцінили це зібрання як військову нараду і кинули проти ізраїльтян значні військові сили, щоб розігнати їх, перш ніж вони здійснять свої плани. Вістка про наближення ворогів викликала великий страх в Ізраїлі. Народ благав Самуїла: “Не переставай кликати за нас до Господа, нехай Він спасе нас від руки филистимлян”.
У той час як Самуїл приносив у жертву цілопалення ягнятко, филистимляни розпочали бій. Тоді Всемогутній, Котрий серед вогню, диму й грому, зійшов на Синай, Котрий розділив Червоне море і проклав синам Ізраїлю через Йордан дорогу, знову виявив Свою силу. Знялася страшенна буря над військом, що йшло в наступ, і в результаті вся земля вкрилася мертвими тілами могутніх воїнів.
Ізраїльтяни заніміли в благоговінні, тремтячи від страху й надії. Дивлячись на загибель своїх ворогів, вони розуміли, що Бог прийняв їхнє всепалення. Хоч і не готові до бою, вони взяли в руки зброю полеглих филистимлян і переслідували втікачів до Бет-Кара. Ця блискуча перемога була здобута на тому самому полі, де 20 років тому ізраїльтяни були розбиті филистимлянами; на тому ж місці, де їхні священики були вбиті, а Божий Ковчег захоплений у полон.
Як для цілих держав, так і для кожної людини зокрема, шлях послуху Богові — єдино безпечний і щасливий шлях, у той час як беззаконня призводить лише до нещастя й поразки. Тепер филистимляни настільки упокорились, що змушені були повернути Ізраїлю укріплені міста-фортеці, колись захоплені ними, і протягом багатьох років не вдавалися до жодних ворожих дій. Інші народи також наслідували їхній приклад, і ізраїльтяни насолоджувалися миром до тих пір, доки Самуїл залишався їхнім правителем.
Щоб ця подія ніколи не забулася, Самуїл поставив поміж Міцпою і Шеном великого каменя як пам'ятника. Він назвав це місце Евен-Езер — “камінь допомоги”, сказавши людям: “Аж доти допоміг нам Господь”.
Розділ 58. Школи пророків
Сам Господь управляв освітою Ізраїля. Його піклування не обмежувалося лише релігійною сферою; усе, що стосувалося розумового чи фізичного добробуту, також було в центрі уваги Божого Провидіння, підкорялось божественному Законові.