Бог звелів євреям навчати дітей Його вимогам, розповідаючи їм про те, як Він повівся з їхніми батьками. Це стало одним з особливих обов'язків батька та матері, якого не можна було доручити комусь іншому. Не чужі вуста, а люблячі серця батька й матері повинні були навчати дітей. Думки про Бога повинні були стати невід'ємною частиною усіх щоденних подій. Могутність Бога, Який визволив Свій народ, і обітниці про Відкупителя, Котрий мав прийти, були обов'язковою темою частих розмов у ізраїльських сім'ях, а використання при цьому обрядів і символів сприяло кращому запам'ятовуванню цих уроків. Великі істини щодо Божого Провидіння та майбутнього життя закарбовувалися в свідомості молоді. Дітей навчали бачити Бога і в природі, і в словах божественного відкриття. Небесні зірки, дерева та польові квіти, високі гори, дзюрчання струмків — усе вказувало на Творця. Урочисте жертвоприношення, служіння у Святині та слова пророків були Божим відкриттям.
Таке виховання отримали: Мойсей у скромній хатині землі Гошен; Самуїл — від вірної матері Анни; Давид — серед Віфлеємських пагорбів, і Даниїл — перш ніж внаслідок полону він був розлучений з батьками. У такій атмосфері пройшли дитячі роки Христа в Назареті. Таким було виховання хлопчика Тимофія, котрого навчали істинам Святого Письма його бабуся Лоіда та мати Евнікія (2 Тимофію 1:5; 3:15).
Запровадження шкіл пророків сприяло подальшому вихованню молоді. Якщо юнак прагнув до більш глибокого пізнання істин Божого Слова, шукав мудрості згори, щоб стати вчителем в Ізраїлі, двері цих шкіл були для нього відкритими. Школи пророків заснував Самуїл; вони повинні були стати перешкодою на шляху загального морального зіпсуття, підтримувати молодь на належному моральному та духовному рівні, забезпечуючи подальше процвітання нації. Пророчі школи готували майбутніх керівників і радників богобоязливих мужів. З цією метою Самуїл збирав молодих, побожних, розумних і старанних юнаків. Їх називали синами пророків. Природний хист юнаків збагачувався мудрістю згори під час особистого спілкування з Богом і вивчення Його Слова та Його діянь. Вчителями були мужі, котрі не лише мали глибокі пізнання божественної Істини, а й перебували у тісному контакті з Богом, отримавши особливий дар Його Духа. Вони користувалися повагою і довір'ям народу завдяки своїй ученості й побожності.
За днів Самуїла існували дві такі школи — одна в Рамі, де жив пророк, а друга — в Кір'ят-Єарімі, де в той час знаходився Ковчег. Інші школи були організовані пізніше.
Учні цих шкіл утримували себе своєю працею, обробляючи землю або займаючись ремісництвом. Для Ізраїлю це не було дивним або принизливим заняттям, навпаки, вважалося злочином не навчати дітей якійсь корисній праці. За Божим повелінням кожну дитину навчали якомусь ремеслу, навіть якщо її готували до святого служіння. Багато вчителів релігії утримували себе працею своїх рук. Навіть пізніше, за часів апостолів, Павло та Акіла користувалися не меншою повагою, заробляючи собі на життя виготовленням наметів.
Основними предметами вивчення в цих школах були Закон Божий та постанови, дані через Мойсея, а також священна історія, духовна музика й поезія. Методика навчання була зовсім іншою, ніж у сучасних теологічних учбових закладах, в яких чимало студентів після їх закінчення мають реальні знання про Бога та духовні істини набагато менші, ніж тоді, коли вони вступали туди. У цих стародавніх пророчих школах перед усіма учнями ставилася висока мета — пізнати Божу волю та обов'язок людини щодо Нього. Там вивчали літописи священної історії, позначені присутністю Єгови. Великі істини, представлені символами, оживали перед учнями, і вірою вони осягали головний предмет — Агнця Божого, Який повинен був узяти на Себе гріх світу.
У цих школах плекали дух посвяченості. Учням не тільки прищеплювали думку про необхідність молитви, а й учили, як потрібно молитися, як у молитві наближатись до свого Творця, розвивати віру в Нього, як розуміти вчення Його Духа і дотримуватись Божих постанов. Освячені уми молодих людей видобували з Божої скарбниці нові й старі істини, а Божий Дух виявляв себе у пророцтві й духовних піснях.
Викладання музики мало на меті служіння святому ідеалові, — спрямуванню думок людини до того, що є чистим, благородним і піднесеним; пробудженню в душі посвяченості і вдячності до Бога. Яка ж велика розбіжність у ставленні до музики в давнину і тепер! Як багато людей розвивають музичний дар для самозвеличення, замість того щоб прославити ним Бога. Любов до музики спонукує необережні душі приєднуватися до людей, котрі полюбляють світ і шукають задоволень в розважальних збіговиськах, які Бог заборонив відвідувати Своїм дітям. Таким чином, те, що при правильному використанні є великим благословенням, стає одним із найуспішних засобів, за допомогою яких сатана відволікає нас від наших обов'язків та роздумів про вічні Істини.
Музика є складовою частиною богослужінь у небесних дворах, і ми повинні робити усе для того, щоб наші похвальні пісні були співзвучні гармонії небесних хорів. Правильна постановка голосу — важливий елемент у процесі виховання, яким не слід нехтувати. Спів як частина релігійного служіння є таким же важливим, як і молитва. Серце повинно пройнятися духом пісні, аби надати їй належної виразності.
Яка ж велика розбіжність існує поміж школами Божих пророків і нашими сучасними навчальними закладами! Більшість нинішніх шкіл керуються принципами та звичаями світу! Як сумно бачити відсутність у них необхідних обмежень і розумної дисципліни. Викликає тривогу існуюче в середовищі так званих християн незнання Божого Слова. Розмови, що носять поверховий характер, дешевий сентименталізм, стають основою морального і релігійного виховання. Такі теми, як справедливість і милість Божа, краса святості та неодмінна нагорода за праведні діла, огидний характер гріха та страшні результати, до яких він неминуче призводить, не справляють належного впливу на юні уми. Погані товариства штовхають молодь на шлях злочину, розпусти й аморальності.
Хіба сучасні педагоги не могли б запозичити чимало корисного від стародавніх єврейських шкіл? Той, Хто створив людину, подбав про те, щоб вона розвивалася фізично, розумово й духовно. Отже, справжній успіх залежить від того, наскільки люди виявляють вірність у здійсненні плану Творця.
Правдивою метою виховання є відновлення Божої подоби в душі людини. Адже на початку Бог створив людину за Своєю подобою. Він наділив її шляхетними якостями. Розум людини був врівноважений, а всі його здібності — гармонійно розвинуті. Та гріхопадіння і його наслідки зіпсували ці дари. Гріх спотворив і майже знищив у людині Божий образ. План спасіння призначений для того, щоб відновити Божу подобу в людині, і їй дане життя, наповнене випробовуваннями. Велика мета життя, яка є основою всього іншого, полягає в тому, щоб повернути людині досконалість, надану їй при творінні. Місією батьків і учителів у сфері виховання залишається виконання цього божественного наміру; чинячи так, вони стають “співробітниками Божими” (1 Коринтянам 3:9).
Різноманітні спроможності розуму, душі і тіла Бог дав людині, щоб усіма своїми силами вона намагалася досягнути найвищу степінь досконалості. Але у цій справі не повинно бути місця егоїзму, або відчуттю власної винятковості, оскільки характером Бога, подобу Якого ми маємо в собі відновити, є любов і доброзичливість. Кожне дарування, властивість характеру, якими Творець наділив нас, повинні служити звеличенню Його слави і духовному зростанню наших ближніх. Лише таке застосування буде найчистішим, благородним і щасливим.
Якби цьому принципу надавали належної уваги, яка докорінна зміна відбулася б у деяких загальноприйнятих методах виховання! Замість того, щоб апелювати до гордості та егоїстичного честолюбства, розпалюючи дух суперництва, вчителям слід було б пробудити в душах любов до доброго, правдивого й прекрасного, викликати бажання досягти досконалості, — тоді учень прагнув би розвивати в собі Божі дари не для того, щоб перевершити інших, а щоб виконати намір Творця та уподібнитися Йому. Замість того, щоб спрямовувати погляд на звичайні земні ідеали або керуватися бажанням звеличити себе, що гальмує духовне зростання людини і принижує її, наші думки, бажання та прагнення належали б Творцеві, щоб ми були в стані пізнавати Його та уподібнюватися Йому.