Бог бажав, щоб Його народ вбачав у Ньому свого єдиного Законодавця та Джерело сили. Відчуваючи залежність від Бога, люди постійно шукали б Його. Як вибраний народ, вони мали б стати благородними людьми з високими ідеалами, гідними того високого призначення, до якого Він їх покликав, але, вибравши царем людину, вони відвернулися б від Бога. У такому разі вони більше покладалися б на людську силу, аніж на божественну, а беззаконня, допущені їхнім царем, вводили б у гріх і віддаляли б від Бога.
Самуїл одержав повеління задовольнити прохання народу, але попередити його про Господнє несхвалення, а також про наслідки їхніх дій. “І переказав Самуїл усі Господні слова до народу, який жадав від нього царя”. Він вірно вказав ізраїльтянам про тяжкі обов'язки, що будуть покладені на них, провівши різницю поміж тим станом, при якому вони зазнаватимуть утисків, і їхнім теперішнім, порівняно вільним і процвітаючим становищем. Їхній цар захоче наслідувати пишність і розкіш інших монархів, а щоб досягти цього, обкладатиме їх та їхнє майно надмірними податками. Він вимагатиме, щоб найкращі юнаки були віддані для служіння йому, зробить їх кучерами своїх колісниць, візниками та гінцями. Вони змушені будуть служити у його армії, обробляти його лани, збирати його врожаї та виготовляти для його війська зброю. Ізраїльські дочки будуть взяті у царські палаци, щоб готувати їжу і пекти хліб. Щоб утримувати своїх придворних, він відбере їхні найкращі землі, дані народові Самим Єговою. Він забере їхніх найкращих слуг і худобу, щоб “виконувати його роботу”. Окрім цього, цар вимагатиме десятину з усього їхнього прибутку, отриманого як від ремесла, так і від усього, що вродила земля. “Ви самі станете його рабами”, — сказав на закінчення пророк. “І коли будете нарікати на вашого царя, якого собі вибрали, — то відповідати Господь вам не буде”. Незважаючи на те, що те гноблення виявиться дуже тяжким, ізраїльтяни вже не зможуть звільнитися від встановленої назавжди монархії, якби навіть і захотіли цього.
Та народ на все це відповів так: “Ні, — нехай цар буде над нами! І будемо як усі люди, він судитиме нас. І він виступатиме перед нами, провадитиме наші війни”.
“Як усі люди…”. Ізраїльтяни не хотіли розуміти: їхнім особливим привілеєм і благословенням було якраз те, що вони відрізнялися від інших народів. Бог відокремив їх від усіх інших, щоб зробити Своїм вибраним скарбом. Але вони, знехтувавши цією високою честю, палко бажали наслідувати приклад язичників!
І донині палке бажання пристосовуватися до світського життя і звичаїв характерне для так званого Божого народу. Коли люди відходять від Господа, у них з'являється честолюбне прагнення переваг і почестей світу. Християни постійно намагаються наслідувати звички тих, котрі поклоняються божеству цього світу. Чимало є таких, котрі переконані, що, об'єднавшись зі світськими людьми та запозичивши їхні звичаї, вони зможуть справляти сильніший вплив на невіруючих. Але всі, котрі йдуть цим шляхом, відокремлюються від Джерела своєї сили. Ставши друзями світу, вони перетворюються на ворогів Бога. Задля земних почестей вони жертвують невимовно високою честю, призначеною їм Богом, — “звіщати чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до дивного світла Свого” (1 Петра 2:9).
З глибоким сумом Самуїл вислухав слова народу, але Господь сказав йому: “Послухайся їхнього голосу і постав їм царя!” Пророк виконав свій обов'язок. Він належним чином виклав їм слова перестороги, але вони були відкинуті. З тяжким серцем він відпустив народ, а сам відійшов, щоб приготуватися до великої реформи в управлінні країною.
Життя Самуїла, сповнене чистоти і безкорисливої відданості, було постійним докором для своєкорисливих священиків та старійшин, а також гордого, сповненого плотських бажань, ізраїльського народу. Хоча його служіння не відзначалося показною пишністю, воно було відзначене печаткою Небес. Самуїл був вшанований Відкупителем світу, під керівництвом Якого управляв єврейським народом. Та людям надокучила побожність і благочестя Самуїла; вони знехтували скромністю і смиренням, з якими він здійснював своє правління, і проміняли його на мужа, котрий мав царювати над ними.
У характері Самуїла бачимо відображення образу Христа. Непорочне життя нашого Спасителя викликало лють сатани. Його життя стало світлом для світу, яке викривало приховану зіпсутість людських сердець. Саме святість Христа викликала проти Нього таку люту ненависть тих, котрі видавали себе за побожних людей. Христос прийшов у цей світ не в сяйві слави, не в пишноті багатства, однак діла, які Він чинив, свідчили про те, що Він має владу більшу від влади будь-якого із земних правителів. Євреї чекали, що Месія скине ярмо поневолювачів, однак продовжували робити гріхи, через які це ярмо було покладене на їхні шиї. Якби Христос не звертав уваги на їхні гріхи та схвалив їхню зовнішню побожність, вони прийняли б Його своїм царем, але безстрашне викриття Ним пороків було для них нестерпним. Вони знехтували красою Його характеру, головними рисами якого були доброзичливість, непорочність та святість, і в якому не було ненависті ні до чого, окрім гріха. Так було в усі віки. Небесне світло викриває усіх, хто відмовляється ходити в ньому. Коли життя тих, котрі ненавидять гріх, стає докором для лицемірів, тоді вони стають знаряддями сатани, щоб мучити й переслідувати вірних. “Усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі, — будуть переслідувані” (2 Тимофію 3:12). Хоча пророцтвом передбачалось, що формою урядування в Ізраїлі буде монархія, Бог залишив за Собою право обрати для народу царя. Поважаючи авторитет Бога, євреї повністю покладалися на Нього у виборі царя. Вибір впав на Саула, сина Кішового з племені Веніяминового.
Особисті риси майбутнього монарха повністю відповідали марнославним бажанням народу: “Серед Ізраїлевих синів не було нікого вродливішого за нього” (1 Самуїлова 9:2). Благородний, сповнений гідності, в розквіті сил, вродливий і високий, він, здавалося, був народжений, щоб стати повелителем. Однак, незважаючи на зовнішню привабливість, Саул не володів тими високими якостями, які характеризують правдиву мудрість. В юнацькі роки він не навчився володіти своїми поривчастими й бурхливими пристрастями. Саул ніколи не відчував на собі відновлюючої сили божественної благодаті.
Саул, син заможного і впливового ізраїльського начальника, за звичаєм тих часів, які відзначалися простотою, поділяв зі своїм батьком скромні обов'язки землероба. Декілька ослиць, що належали батькові Саула, якось загубилися в горах, і Саул зі своїм слугою вирушив шукати їх. Три дні вони провели в марних пошуках, і, коли опинилися недалеко від Рами (Додаток 9), де жив Самуїл, слуга запропонував запитати пророка щодо загублених ослиць. “Ось у мене є чверть, шекля срібла, — сказав він, — я дам гроші Божому чоловікові, і він розповість нам про нашу дорогу”. Це відповідало звичаям тих часів. Звертаючись до того, хто посідав вище за нього положення, людина мала вручити йому на знак поваги невеликий дарунок.
Наблизившись до міста, вони зустріли молодих дівчат, котрі вийшли по воду, і запитали в них, де можна знайти провидця. Ті відповіли, що в місті має відбутися богослужіння і пророк вже прибув; народ мав зробити жертвоприношення “на узвишші”, після якого буде жертовна учта.
Велика переміна відбулася за часів Самуїла. Коли він вперше почув Божий поклик, служіння у Святині було занедбане. “Людям була ненависна жертва Господня” (1 Самуїлова 2:17). Але тепер богослужіння відбувалися по всій країні, тому що народ виявляв зацікавленість до релігійного життя. Оскільки служіння у Скиніі не відбувалося, жертви деякий час приносилися на іншому місці. З цією метою були вибрані міста священиків і левитів, куди люди приходили за настановами. Підвищення в таких містах, зазвичай, були місцями жертвоприношень і тому називалися “висотами” (узвишшями).