Біля воріт міста Саула зустрів сам пророк. Бог відкрив Самуїлові час, коли мав прийти до нього вибраний цар Ізраїлю. Коли вони зустрілися віч-на-віч, Господь сказав Самуїлові: “Оце той чоловік, про якого Я говорив тобі, — він царюватиме над народом Моїм”.
На прохання Саула: “Скажи мені, де тут дім провидця?”, Самуїл відповів: “Я — той провидець”. Запевнивши, що загублені тварини знайшлися, пророк запропонував Саулові залишитися та взяти участь в учті, натякаючи водночас на велике майбутнє, що чекало на нього: “Бо для кого все, що найкраще в Ізраїлі? Хіба ж не для тебе й усього дому батька твого?” Серце Саула стрепенулося від цих слів пророка. Він не міг не відчути, що в них міститься важливе провіщення, оскільки бажання ізраїльтян мати царя перетворилося на справу, яка викликала всезагальне зацікавлення. Однак відповідь Саула свідчила про скромність і благопристойність: “Чи ж я не веніяминянин, із найменшого з Ізраїлевих племен? Чому, отже, таке мені говориш?”
Самуїл запровадив захожого до місця, де були зібрані найзнатніші мужі міста. За вказівкою пророка Саулові було відведене серед них почесне місце, а під час учти йому подавали найкращі страви. Після закінчення церемонії Самуїл запросив гостя до свого дому і там на покрівлі розмовляв з ним, викладаючи величні принципи, на яких було засноване урядування в Ізраїлі; таким чином пророк певною мірою намагався підготувати Саула до високої посади.
Коли наступного ранку Саул вирушив у дорогу, пророк пішов разом з ним. Вийшовши з міста, Самуїл послав слугу вперед, а Саулові сказав зупинитися і вислухати вістку від Бога. І взяв Самуїл посудину з оливою і вилив Саулові на голову, поцілував його та й промовив; “Оцим помазав тебе Господь над народом Своїм на володаря”. На доказ того, що це було вчинено божественного владою, він передрік події, які мали трапитися по дорозі додому, запевнивши Саула, що Божий Дух приготує його до тієї високої місії, що чекала на нього. “І зійде на тебе Дух Господній, — сказав пророк, — і ти будеш пророкувати з ними, станеш іншою людиною. І коли ці ознаки здійсняться, — чини так, як вважатимеш за слушне, бо Бог з тобою”.
Саул пішов своєю дорогою, і все відбулося так, як сказав пророк. На кордоні Веніаминової землі йому сповістили про те, що загублені тварини знайшлися. На Фаворській рівнині він зустрів трьох чоловіків, котрі йшли поклонитися Богові до Бет-Ела. Один із них ніс трьох козенят для жертвоприношення, другий — три буханці хліба, а третій — бурдюк вина для жертівної учти. Вони привітали Саула звичайним привітанням і дали йому дві хлібини. У Гів'ї, рідному місті, він зустрів громаду пророків, які поверталися з пагірка і співали, прославляючи Бога, під звуки сопілки, арфи, бубна та цитри. Коли Саул наблизився до них, Дух Господній зійшов на нього і він приєднався до їхнього похвального співу та пророкував разом із ними. Його мова відзначалася такою плавністю і мудрістю, і він так ревно брав участь у служінні, що ті, котрі знали його, здивовано вигукнули: “Що то сталося Кішовому синові? Чи й Саул між пророками?”
Коли Саул разом із пророками брав участь у служінні, під впливом Святого Духа у ньому відбулась велика переміна. Світло божественної чистоти й святості засяяло серед мороку плотського серця, Він побачив себе таким, яким дійсно був перед Богом. Саул відчув красу святості. Тепер він був покликаний боротися з гріхом і сатаною, усвідомлюючи, що в цій боротьбі може черпати силу лише від Бога. План спасіння, досі такий неясний і незрозумілий, тепер відкрився його розумінню. Господь наділив Саула мужністю й мудрістю для високої місії. Бог відкрив йому джерело сили та благодаті, просвітивши його розум щодо Божественних вимог і його особистого обов'язку.
Народ не знав про те, шо Саул помазаний на царя. Божий вибір мав відкритися привселюдно за допомогою жеребка. З цією метою Самуїл скликав народ до Міцпи. Була звершена молитва про божественне керівництво, після чого відбулася урочиста церемонія кидання жеребка. Народ, що зібрався, мовчки очікував результату. Спочатку було виявлено покоління, потім — рід і сім'я, а потім жереб впав безпосередньо на Саула, сина Кішового. Та Саула не виявилось серед зібраних. Пригнічений від усвідомлення тягаря великої відповідальності, яка мала бути покладена на нього, він непомітно залишив зібрання. Однак його привели назад, і народ з гордістю й задоволенням дивився на його царственну поставу й благородну зовнішність, і “був він вищий від усього народу на цілу голову”. Навіть Самуїл, представляючи його зібранню, вигукнув: “Чи бачите, кого вибрав Господь? Бо нема такого, як він, серед усього народу”. У відповідь, з уст численного натовпу пролунав довгий, голосний і радісний вигук: “Хай живе цар!”
Потім Самуїл виклав перед народом “права царства”, вказуючи на принципи, на яких має грунтуватися монархічне правління і якими воно буде керуватися. Цар не був абсолютним монархом, — його влада підпорядковувалася волі Всевишнього. Це звернення, в якому визначалися права царя, а також права і привілеї народу, було записане до книги. Хоча народ знехтував пересторогою Самуїла, однак вірний пророк, змушений підкоритися бажанню людей, все ж намагався, наскільки можливо, захистити їхню свободу!
В той час, як майже увесь народ був готовий визнати Саула своїм царем, чимала група склала опозицію. Те, що монарха було обрано з Веніяминового, — найменшого племені Ізраїлю, — а не з племені Юди чи Єфрема — найчисленніших та наймогутніших, було розцінено як зневагу, з якою останні не могли змиритися. Вони відмовилися засвідчити свою вірність Саулові та вручити йому подарунки, як це було прийнято робити. Саме ті, котрі найбільше наполягали на тому, щоб мати царя, тепер відмовилися прийняти з подякою мужа, призначеного Богом. У кожній фракції (групі) був свій улюбленець, якого вони хотіли бачити на троні, а декотрі з керівників, звичайно, бажали цієї честі для себе. Полум'я заздрості та ревнощів охопило серця багатьох. Вчинки, до яких людей підштовхнули гордість і честолюбство, призвели до загального розчарування та незадоволення.
У такій ситуації Саул не наважився прийняти царство. Залишивши Самуїла урядувати, як і раніше, він повернувся до Гів'ї. Його з почестями супроводжувала група прихильників, котрі бачили в ньому Божого обранця і твердо вирішили підтримувати його. Та він не робив жодної спроби силою утвердити своє право на престол. На батьківщині, серед пагорбів Веніяминової землі, Саул мирно продовжував займатися землеробством, повністю віддавши в Божі руки справу утвердження свого правління.
Незабаром після обрання Саула царем, аммонітяни на чолі з царем Нахашем вдерлися на територію племен, що жили на схід від Йордану, створивши загрозу для гілеадського Явеша. Мешканці цього міста намагалися укласти з ними мир, обіцяючи виплачувати данину. Однак жорстокий цар не прийняв такої пропозиції і висунув умову: виколоти в кожного праве око для вічного свідоцтва своєї могутності.
Мешканці обложеного міста благали дати їм сім днів на роздуми. Аммонітяни погодилися, сподіваючись таким чином домогтися ще більшої слави від очікуваної перемоги. Тим часом з Явеша були послані гінці з проханням про допомогу від племен, які жили на західному боні Йордану. Гінці принесли цю вістку і до Гів'ї, викликавши жах усього народу. Саул, повертаючись увечері з поля, де працював зі своїми волами, почув голосіння, що свідчило про велике лихо. Він спитав: “Що трапилось з народом, що він плаче?” Коли він почув цю ганебну історію, сили, які досі дрімали в ньому, пробудилися. І злинув Божий Дух на Саула… І взяв він пару волів, розсік їх на шматки і розіслав по усім Ізраїлевім краї через гінців, говорячи: “Хто не піде за Саулом і Самуїлом, то отак буде зроблено волам його”.
Триста тисяч чоловік зібралися на рівнині Безек за наказом Саула. До обложеного міста одразу ж послали гінців із запевненням, що допомога надійде вранці, саме в той день, коли вони мали підкоритися аммонітянам. Швидко здійснивши перехід, Саул зі своєю армією перейшов вночі Йордан, прибувши до Явеша “під час ранньої сторожі”. Подібно до Гедеона, Саул поділив своїх людей на три загони і напав на аммонітський табір в ранню пору, коли там менш за все сподівалися небезпеки. В паніці, що виникла внаслідок цього, аммонітяни були повністю розбиті. А “позосталі розбіглися, так що не позосталося між ними навіть двох разом”.