Винахідливість, з якою діяв Саул, його мужність, а також військова майстерність, що виявилась під час переможного бою з такою великою армією, були саме тими якостями, які ізраїльтяни бажали бачити в свого царя, щоб провадити переможні війни з іншими народами. Тепер вони вітали його як свого царя, приписуючи славу перемоги людському вмінню і забуваючи про те, що без особливого Божого благословення усі їхні зусилля залишилися б даремними. Під впливом таких почуттів декотрі запропонували стратити тих, котрі спочатку відмовилися визнати владу Саула. Але цар втрутився в цю справу, говорячи: “Нікого не треба убивати цього дня, бо Господь сьогодні дав перемогу Ізраїлю”, Ці слова свідчили про переміну в його характері. Замість того, щоб привласнити славу собі, він віддав її Богові. Замість того, щоб виявити дух помсти, він виявив милосердя й прощення. Це безпомилковий доказ того, що Божа благодать перебуває у серці людини.
Після цього Самуїл запропонував скликати народ на зібрання в Гілгалі, щоб публічно закріпити за Саулом царство. Так вони й зробили; “і принесли мирні жертви перед Господом. І веселились там Саул та усі ізраїльські мужі!”
Гілгал був тим місцем, де Ізраїль вперше отаборився в обітованому Краї. Тут Ісус Навин за божественною вказівкою спорудив стовпа із 12 каменів в пам'ять про чудесний перехід через Йордан. Тут було відновлено обряд обрізання. Тут ізраїльтяни вперше після аморального падіння, вчиненого в Кадеші, та мандрувань по пустелі, святкували Пасху. Тут вони перестали отримувати манну з неба. Тут Вождь війська Господнього показав, що Він є головним Провідником ізраїльських ополчень. З цього місця вони вирушили на завоювання Єрихона та Айя. Тут Ахан зазнав покарання за скоєний гріх і тут же був укладений союз із мешканцями Гівону, який став карою для Ізраїлю, оскільки вони виявили недбалість, не запитавши поради в Бога. На цій рівнині, з якою пов'язано так багато хвилюючих спогадів, стояли Самуїл і Саул; коли вигуки, якими вітали царя, затихли, похилого віку пророк, колишній правитель народу, звернувся до ізраїльтян зі словами прощання.
“Ось, — сказав він, — я послухався вашого голосу в усьому, що ви просили мене, — і поставив над вами царя. Віднині цар буде виступати перед вами; Я ж уже постарів та посивів… Я ходив перед вами в сіянні молодості аж до цього дня. Ось я! Свідкуйте проти мене перед Господом та перед Його помазаником. В кого я взяв вола чи осла? А кого я пригноблював, над ким чинив насильство? І з чиєї руки взяв я підкуп, щоб цим заплющити очі від нього? Я усе це поверну вам”.
Увесь народ відповів у один голос: “Не гнобив ти нас, і не чинив нам кривди, і ні від кого нічого не брав”.
Ставлячи ці запитання, Самуїл мав на меті не тільки виправдати свою поведінку. Перед цим він виклав принципи, якими мали керуватися як цар, так і народ; тепер він бажав надати ваги своїм словам, нагадавши людям про свій особистий приклад. З дитинства він працював для Бога; впродовж усього довгого життя перед ним стояла одна мета: прославлення Бога і досягнення найвищого блага для Ізраїлю.
Ізраїль міг надіятися на свій добробут не раніше, ніж він розкається перед Богом. Внаслідок гріха ізраїльтяни втратили віру в Бога і здатність цінувати Його мудрість та силу в управлінні ними; вони втратили віру в те, що Бог здатний відстояти Свою справу. Перш ніж отримати справжній мир, вони повинні були усвідомити і визнати свої гріхи перед Богом. Вимагаючи царя, люди зазначили: “І буде нас судити наш цар. Він ходитиме перед нами і провадитиме наші війни”. Самуїл пригадав історію Ізраїлю, починаючи з того дня, як Бог вивів ізраїльтян з Єгипту. Єгова, Цар царів, йшов перед ними і воював за них. Не раз їхні гріхи віддавали їх до рук ворогів, але, як тільки вони залишали свої лихі шляхи, Божа милість посилала їм визволителя. Господь послав Гедеона і Барака, “Їфтаха і Самуїла, — й врятував вас із рук навколишніх ваших ворогів, і ви жили в безпеці”. Однак, опинившись у небезпеці, ізраїльтяни проголосили: “Нехай царює над нами цар!”, хоч їхнім Царем, за словами пророка, залишався “Єгова, Бог ваш”.
“Отож ще раз, — продовжував Самуїл, — станьте, і побачите те велике диво, яке Господь учинить у вас перед очима. Хіба ж сьогодні не жнива на пшеницю? Я покличу до Господа, і Він пошле грім та дощ; а ви пізнаєте й побачите, яке велике зло ви зробили перед Господніми очима жаданням для себе царя. І кликнув Самуїл до Господа, й Господь послав того дня громи й дощ”. Під час жнив пшениці, у травні та червні, на Сході ніколи не буває дощу. Небо переважно залишається безхмарним, а повітря — чистим і м'яким. Сильна буря, що знялася в ту пору року, наповнила страхом серця людей. Тепер вони в смиренні визнали гріх, в якому завинили: “Помолися за твоїх рабів до Господа, Бога твого, щоб нам не померти, бо ми до усіх наших гріхів додали ще й оце зло, — зажадали для себе царя”.
Самуїл не залишив людей у відчаї, бо це стало б для них перешкодою у виправленні свого життя. Сатана навіював би їм думку про те, що Бог суворий і не прощає; таким чином Ізраїльтяни наразилися б на різноманітні спокуси. Бог милостивий, готовий прощати і завжди бажає виявити ласку до Свого народу, якщо він прислухається до Його голосу. “Не бійтеся! — сказав Бог через Свого слугу. — Хоч ви й зробили усе це зло, але не відступайте від Господа і служіть Йому усім серцем вашим. І не відступайте, не йдіть за марнотою, яка не допоможе і не врятує, бо марнота — ніщо. Господь не залишить народу Свого”.
Самуїл жодним словом не згадав про зневагу, виявлену до нього. Він не докорив за ту невдячність, якою Ізраїль відплатив йому за служіння, котре він здійснював усе своє життя, а запевнив людей у своєму постійному піклуванні про них: “Не дай мені, Боже, згрішити проти Господа тим, щоб перестав я молитися за вас! І я буду наставляти вас на дорогу добру й просту. Лише бійтеся Господа, і служіть Йому від усього вашого серця, бо ви бачили, які великі діла вчинив Він із вами! Коли ж ви вперто будете чинити зло, то загинете і ви, і цар ваш!”
Розділ 60. Самовпевненість Саула
За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділи 13—14
Після зібрання в Гілгалі Саул розпустив армію, скликану за його наказом для війни з аммонітянами, залишивши лише 2000 чоловік при собі в Хмаші, а 1000 — у розпорядженні свого сина Йонатана в Гів'ї. Цим Саул припустився серйозної помилки. Його воїни були сповнені надії та мужності, яку додала їм нещодавна перемога, і якби він одразу ж виступив проти інших ворогів Ізраїлю, то, завдавши їм нищівного удару, звільнив би свій народ.
Тим часом войовничі сусіди — филистимляни — не сиділи, склавши руки. Після поразки в Евен-Гаезері вони все ще утримували деякі гірські фортеці в ізраїльській землі і тепер закріпились у самому серці країни. Щодо зброї, оснащення, природних умов филистимляни мали велику перевагу над Ізраїлем. Упродовж довгих років пригноблення ізраїльтян вони значно зміцніли, забороняючи євреям займатися ковальським ремеслом, аби таким чином перешкодити їм виготовляти зброю. Уклавши мир, євреї все ще були змушені звертатися до филистимлян, коли виникала потреба в ковальській роботі. Звикнувши до утисків та принижень, яких вони зазнавали протягом довгих років гноблення, ізраїльські мужі нічого не робили, щоб забезпечити себе власною зброєю. Під час війни вони користувалися луком і пращею; ці види зброї ізраїльтяни могли ви- готовляти самі, але серед них не було нікого, крім Саула та його сина Йонатана, хто володів би списом чи мечем.
Лише на другий рік царювання Саула була зроблена спроба підкорити филистимлян. Першого удару завдав Йонатан, царський син, який напав на вороже угруповання у Гів'ї і розгромив його.
Филистимляни, розлючені цією поразкою, поспіхом готувалися до війни з Ізраїлем. Тепер Саул був змушений об'явити війну, засурмивши у сурми по всьому краю, щоб скликати всіх чоловіків, здатних до війни, в тому числі і з племен, що жили за Йорданом, зібратися в Гілгалі. Цей наказ було виконано.
Филистимляни також зібрали величезне військо в Міхмаші — “тридцять тисяч колісниць і шість тисяч кінних, а народу, як піску на морському березі”. Коли вістка про це дійшла до Саула і його армії у Гілгалі, воїни злякалися однієї лише думки про могутню армію, з якою доведеться зустрітися під час бою. Армія не була готова до зустрічі з ворогом, і багатьох воїнів охопив такий жах, що вони навіть не наважувалися розпочинати бій. Одні перейшли за Йордан, інші — поховалися в печерах, ямах і серед скель, яких було багато в цій частині краю. З наближенням бойових дій кількість дезертирів значно зросла, а ті, котрі залишилися, були сповнені страху і лихих передчуттів.