Зброєносець, також муж віри та молитви, підтримав цей намір і вони разом таємно залишили табір, оскільки побоювались, щоб їм не перешкодили. Ревно помолившись Тому, Який провадив їхніх батьків, вони домовилися про ознаку, на підставі якої мають вирішити, що робити далі. Зійшовши в ущелину, що розділяла дві армії, вони мовчки йшли вперед, ховаючись у тіні скель, пагорбів і виступів гір. Наблизившись до фортеці филистимлян, вони опинились на очах своїх ворогів, котрі, глузуючи, сказали: “Ось, виходять із щелин євреї, що поховалися там”; кидаючи їм виклик, филистимляни додали: “Підійміться до нас, і ми вам щось скажемо”, сподіваючись провчити двох ізраїльтян за їхню сміливість. Ці слова були ознакою того, що Господь благословляє їхню справу. Зникнувши тепер з очей филистимлян, воїни піднімалися вгору по таємній і важкій для сходження стежині, пробираючись до вершини скелі, яка вважалася неприступною і тому погано охоронялась. Таким чином вони увійшли до ворожого табору, вбивши вартових, котрі від несподіванки й страху не чинили жодного опору.
Небесні ангели охороняли Йонатана та його слугу, а також воювали на їхньому боці, і филистимляни падали один за другим. Земля здригалася так, ніби наближалася велика кількість вершників та колісниць. Йонатан розцінював це як ознаку божественної допомоги, і тоді филистимляни зрозуміли, що Бог заступається за Ізраїль. Великий страх охопив воїнів — і на полі битви, і в таборі. В паніці приймаючи своїх солдатів за ворожих, филистимляни вбивали один одного.
Незабаром відгомін бою почули в ізраїльському таборі. Вартові царя повідомили про велику паніку серед филистимлян, а також про те, що їхні лави помітно порідшали. Однак відсутність котрогось із воїнів ще не була помічена. Після огляду війська виявилось, що всі на місцях, окрім Йонатана та його зброєносця. Переконавшись, що филистимляни відступають, Саул повів своє військо в наступ. Євреї, що були приєдналися до ворогів, тепер піднялися проти них; велика кількість їх повернулася також зі своїх сховищ, і армія Саула, переслідуючи втікаючого ворога, вчинила жахливе спустошення в їхніх лавах.
Маючи намір сповна використати свою перевагу, цар нерозважливо наказав воїнам не їсти нічого протягом дня, скріпивши свій наказ урочистою присягою: “Проклятий той, хто буде їсти хліб до вечора, поки я пімщуся своїм ворогам”. Перемога була здобута без відома й участі Саула, але він мав надію прославитись, повністю знищивши переможених ворогів. Наказ стриматися від їжі був породжений честолюбивими амбіціями і свідчив про те, що цар байдуже ставився до потреб своїх людей, якщо вони перешкоджали його бажанню самозвеличення. Скріпивши свій наказ урочистою присягою, Саул виявив цим власну непоміркованість і богохульство. Вже самі слова присяги свідчили про те, що Саул бажав прославити себе, а не Бога. Він не сказав: “поки Господь помститься на своїх ворогах”, а “поки я пімщуся на своїх ворогах”, що й відкрило його справжню мету.
Ця заборона призвела до того, що народ порушив Божу Заповідь. Увесь день вони воювали й ослабли від голоду, а як тільки час заборони минув, накинулися на здобич, поїдаючи м'ясо разом з кров'ю і порушуючи цим закон, який забороняв вживати в їжу кров.
Під час бою, що точився вдень, Йонатан, котрий не чув про наказ царя, несвідомо порушив його, з'ївши трохи дикого меду, який він знайшов, пробираючись через ліс. Увечері Саул довідався про це. Раніше він оголосив, що порушення його наказу буде каратися смертю, і, хоча Йонатан порушив наказ ненавмисне; хоча Бог чудесним чином зберіг йому життя і через нього здійснив вибавлення євреїв, цар оголосив, що вирок має бути виконаний. Помилування сина означало б для Саула визнання того, що він згрішив, віддаючи такий непоміркований наказ, що в свою чергу уражало його гордість. “Нехай Бог зробить мені те і гірше! — був його страшний вирок. — Ти мусиш померти, Йонатане”.
Саул не міг претендувати на славу переможця, а тому сподівався прославитись неухильним дотриманням власної присяги. Він бажав показати своїм підлеглим, що царський авторитет повинен бути збережений, навіть якщо для цього доведеться пожертвувати власним сином. Нещодавно, в Гілгалі, Саул насмілився усупереч Божій постанові виконувати функції священика. Незважаючи на докори Самуїла, він уперто виправдовував свої дії. Тепер же, коли був порушений його безглуздий наказ, до того ж порушений не навмисне, а через незнання, цар-батько засудив свого сина на смерть.
Народ протестував проти виконання вироку. Не лякаючись гніву царя, воїни об'явили: “Невже ж помирати Йонатанові, що здійснив оцю велику перемогу в Ізраїлі? Борони Боже! Як живий Господь, — не впаде волосина з голови його на землю, бо він з Богом здійснював цю справу”. Гордий монарх не наважився знехтувати цим одностайним рішенням, і Йонатан був помилуваний.
Саул не міг не бачити, що і народ, і Господь надавали перевагу не йому, а його синові. Помилування Йонатана стало суворим докором необачності царя. У нього навіть з'явилося передчуття, що його прокляття впадуть на його власну голову. Він припинив війну з филистимлянами й повернувся додому похмурий і незадоволений.
Ті, котрі завжди готові вибачити або виправдати себе за скоєний гріх, часто є найсуворішими суддями для інших. Багата хто, подібно до Саула, стягає на себе Боже невдоволення, але не прислухається до порад і нехтує докорами. Навіть переконавшись у тому, що Господь не на їхньому боці, такі люди відмовляються визнати, що причина їхнього нещастя приховується в них самих. Викохуючи в собі гордість і самовдоволення, вони водночас жорстоко судять і ганьблять тих, котрі кращі за них. Було б добре, якби такі самовпевнені судді замислилися над словами Христа: “Яким судом судите, таким і вас осудять; і якою мірою міряєте такою відміряють і вам” (Матвія 7:2).
Часто ті, котрі прагнуть звеличити себе, потрапляють у такі ситуації, в яких виявляється їхній справжній характер. Так було і з Саулом. Його поведінка переконала народ, що честь царя і влада для нього дорожчі, ніж справедливість, милість та великодушність. Таким чином, народ, який відкинув Боже правління, зміг побачити власну помилку.
Ізраїльтяни проміняли побожного пророка, молитви котрого приносили їм благословення, на царя, котрий у сліпому запалі молився, щоб впало на них прокляття.
Якби ізраїльські мужі не втрутилися, щоб врятувати життя Йонатанові, їхній визволитель став би жертвою царського указу. Неважко уявити, з якою тривогою і поганими передчуттями ці люди виконували подальші вказівки Саула! Якою гіркою була думка про те, що він піднятий на трон завдяки їхнім зусиллям! Господь довготерпеливо зносить примхи людей, даючи змогу усім усвідомити й залишити свої гріхи; і хоча може видаватися, ніби Він сприяє добробуту тих, котрі нехтують Його волею і відкидають Його застереження, — свого часу Він неминуче виявить їхнє безумство.
Розділ 61. Відкинення Саула
За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділ 15
Саул не витримав випробування вірою у скрутній ситуації в Гілгалі, зганьбивши Боже служіння, але його гріх ще можна було виправити; тому Господь надав Саулові ще одну змогу засвоїти урок непорушного довір'я Його Слову та послуху Його повелінням.
Коли пророк докоряв йому в Гілгалі, Саул не вбачав великого гріха в тому, що скоїв. Він вважав, що з ним повелися несправедливо, і намагався виправдати свої дії, вибачити помилки. З того часу він рідко бачився з пророком. Самуїл полюбив Саула як власного сина, а сміливий, запальний Саул вельми поважав пророка; однак його образив докір Самуїла, і з того часу Саул, наскільки це було можливо, уникав його.