“Непокірливість, — такий же гріх, як ворожбитство, а свавілля — як ідолопоклонство”. Непокірливість бере початок від сатани, і усяке обурення проти Господа викликане сатанинським впливом. Ті, котрі повстають проти Божого правління, вступають у союз із архивідступником, який використовує свою силу й хитрість, щоб поневолити їхні почуття і затьмарити розум. Сатана подає усе в неправдивому світлі. Подібно до наших прабатьків, ті, що перебувають у владі його звабних чар, бачать лише великі переваги від порушення Закону.
Немає переконливішого доказу чаклунської сили сатани, ніж той факт, що багато людей, яких він звів, обманюють себе думкою про те, нібито вони служать Богові. Коли Корей, Датан і Авірон повстали проти авторитету Мойсея, вони гадали, що опираються лише людському керівникові, звичайній людині, як і вони самі; до того ж вірили, що цим служать Богові. Однак, відкидаючи вибране Богом знаряддя, вони відкинули Христа й образили Божого Духа. Так і за днів Христа юдейські книжники та старійшини, претендуючи на те, що вони вельми піклуються про славу Божу, розп'яли Його Сина; Той самий дух все ще продовжує жити в серцях людей, які вирішують чинити за власною волею і всупереч Божій волі.
Саул мав найпереконливіший доказ того, що Самуїл Натхнений Духом Божим. Сміливість, з якою він порушив Божий наказ, даний через пророка, суперечила здоровому глуздові, велінням розуму. Його фатальну самовпевненість слід віднести до тієї ж категорії, що й сатанинське чарівництво. Саул з великим запалом провадив боротьбу з ідолопоклонством і чаклунством, однак його непослух божественному наказові був викликаний тим самим духом протидії Богові; він був натхнений сатаною так само, які ті, що займалися чарівництвом. Коли Саула докорили, до його непокірності додалася ще й впертість. Він не міг би завдати більшої образи Божому Духові навіть тоді, коли б відверто об'єднався з ідолопоклонниками.
Зневажливе ставлення до докорів і застережень Божого Слова та Його Духа дуже небезпечне. Багато людей, подібно до Саула, поступаються спокусі, доки у своєму засліпленні перестають бачити правдивий характер гріха. Вони тішать себе тим, що мали нібито добрий намір і не зробили нічого, що суперечило б Господнім вимогам. Діючи усупереч Духові благодаті, такі люди, врешті-решт, перестають чути Божий голос і залишаються в тенетах обману, який самі обрали.
В особі Саула Бог дав ізраїльтянам царя за бажанням їхніх сердець, як про це сказав Самуїл, коли наставляв його на престол у Гілгалі: “Оце вам той цар, якого ви вибрали, якого домагались” (1 Самуїлова 12:13). Вродливий і випещений, з царською поставою, він своєю зовнішністю відповідав їхньому уявленню про царське достоїнство, а завдяки його доблесті та вмінню командувати військами вони розраховували здобути повагу й славу серед інших народів. Ізраїльтян мало цікавило, чи володіє їхній цар тими благородними якостями, які можуть зробити його здатним управляти справедливо й неупереджено.
Люди не просили собі царя, котрий насправді мав би шляхетний характер, любив і боявся Бога. Вони не питали поради у Бога щодо якостей, якими повинен володіти правитель, щоб Ізраїль, як Його вибраний народ, зберіг свій особливий, святий характер. Вони шукали не Божого шляху, а власного. Тому Бог дав їм царя, котрого вони бажали; вдача Саула відповідала їхнім характерам. Серця людей не упокорилися перед Богом, а їхній цар не підкорився божественній благодаті. Правління такого царя повинно було стати сумним досвідом, який допоміг би їм усвідомити свою помилку й відновити вірність Богові.
Однак Господь, поклавши на Саула відповідальність за царство, не залишив його напризволяще. Святий Дух сходив на Саула, відкриваючи цареві його слабкості та потребу в божественній благодаті. Якби Саул покладався на Бога, Господь був би з ним. Доти, доки його воля підпорядковувалась волі Божій і він був послушний Його Духові, Бог посилав йому успіх у всьому. Але коли Саул вирішив діяти незалежно від небесного управління, Господь не міг більше залишатися його Провідником і в результаті змушений був усунути царя. Тоді Бог покликав на престол “мужа по серцю Своєму” (1 Самуїлова 13:14), який також мав недоліки характеру, але замість того, щоб надіятися на себе, покладався на Бога і був керований Його Духом; мужа, котрий, якщо й згрішить, з покірністю прийме докір і навіть покарання.
Розділ 62. Помазання Давида
За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділ 16:1—13
В декількох милях на південь від Єрусалима, “міста великого Царя”, знаходиться Віфлеєм, в якому більше ніж за 1000 років до того, як в яслах колисали немовля Ісуса і поклонялися Йому мудреці зі Сходу, народився Давид, син Єссея. За багато століть перед приходом Спасителя, Давид ще зовсім дитиною і на світанку своєї юності пильнував отари овець на пагорбах, що оточували Віфлеєм. Простий хлопчина-пастушок наспівував пісні, котрі сам складав, а звуки його арфи були милозвучним акомпанементом для молодого, чистого голосу. Господь обрав Давида, а тому готував його, коли той перебував на самоті серед своїх отар, до праці, яку мав намір довірити йому в майбутньому.
У той час як Давид провадив скромне пастирське життя, Бог звернувся до пророка Самуїла з такими словами; Доки ти сумуватимеш за Саулом? Я відкинув його, щоб він не царював над Ізраїлем. Наповни ріг твій оливою і йди… до віфлеємлянина Єссея, бо Я зауважив царя між синами його… Візши в свої руки теля і скажи: “Я прийшов, щоб принести жертву для Господа”. І закличеш Єссея до жертви, а Я вкажу тобі, що маєш робити; помажеш мені того, на кого вкажу тобі. І зробив Самуїл, що Господь сказав йому. І прийшов він до Віфлеєма, а старійшини міста, вийшовши йому назустріч із тремтінням, сказали: “Чи твій прихід з миром?” А він відповів: “З миром!”. Старійшини також прийняли запрошення прийти до жертви, а Самуїл покликав ще й Єссея та його синів. Спорудили жертівник і приготували усе для жертвоприношення. Була присутня вся сім'я Єссея, крім Давида — наймолодшого сина, котрого залишили пильнувати овець, тому що кидати отари без нагляду було небезпечно.
Коли жертвоприношення було закінчене, перед початком жертівної учти Самуїл обвів пророчим поглядом синів Єссея, котрі мали шляхетну зовнішність. Еліяв був найстаршим; своєю вродою та поставою він більше за всіх нагадував Саула. Його миловидні риси та пропорційна будова тіла привернули увагу пророка. Дивлячись на його царственну поставу, Самуїл подумав: “Справді, це, напевно, той муж, якого Бог вибрав замість Саула!” — і чекав божественної вказівки, щоб помазати його. Та Єгова дивиться не на зовнішність людини. Еліяв не боявся Господа. Якби він зійшов на престол, то був би таким же гордим, суворим правителем. Господь сказав Самуїлові: “Не дивись на обличчя його та на високий зріст його, — Я відкинув його. Бо Бог дивиться не так, як людина: людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце”. Зовнішня краса нічого не говорить Богові про душу. Мудрість і вищість, виявлені в характері та поведінці, становлять справжню красу людини; саме внутрішнє багатство, досконалість серця визначають, чи будемо ми прийняті Господом. Як же глибоко повинні ми усвідомлювати цю істину, коли судимо про себе та інших!
Помилка, якої припустився Самуїл, вчить нас, яка марна справа — оцінювати когось за вродою обличчя або благородством постави; наскільки неспроможна людська мудрість збагнути таємниці серця і Божі поради без особливого просвітлення з Небес. Божі наміри і Його шляхи щодо Його творінь перевищують наш обмежений розум, однак ми можемо бути впевнені: Його діти посядуть саме те місце, якому відповідають, і виконають доручену їм роботу, якщо підкорять свою волю волі Божій, аби Його плани, що мають послужити на благо людини, не були порушені через її примхливість.
Залишивши Еліява, Самуїл почав оглядати по черзі шістьох інших братів, присутніх на служінні; але Господній вибір не впав ні на жодного з них. У нестерпному чеканні Самуїл дивився на останнього з юнаків; пророк був збентежений і розгублений. Він запитав Єссея: “Чи то уже всі твої діти?” Батько відповів: “Ще позостався найменший, — він пасе отару”. Самуїл звелів привести його, говорячи: “Не сядемо за стіл, аж поки він не прийде сюди”.