Самотній пастушок був вражений несподіваним запрошенням посланця, котрий об'явив, що пророк прийшов до Віфлеєму і послав за ним. Він здивовано розпитував, чому пророк та судця Ізраїлю бажає бачити саме його, однак без зволікань підкорився запрошенню. “Він був русявий, із гарним обличчям і приємною зовнішністю”.
Коли Самуїл із задоволенням подивився на вродливого, мужнього, скромного юнака-пастуха, Господній голос промовив до нього: “Устань, помаж його, — бо це він!” Давид виявляв хоробрість і вірність у скромній праці пастуха; тепер же Бог обрав його керівником Свого народу. “І взяв Самуїл ріг з оливою й помазав його серед братів його. І Дух Господній зійшов на Давида і був на ньому від того дня і в майбутньому”. Пророк виконав доручену йому справу і з легким серцем повернувся у Раму.
Самуїл не сказав про мету свого приходу навіть сім'ї Єссея, і помазання Давида було таємним. Цим пророк дав зрозуміти юнакові, яка велична доля чекає на нього, аби серед різноманітних досвідів і небезпек наступних років думка про це допомагала йому залишатися вірним Божому наміру, який мав здійснитися в його житті.
Велика честь, виявлена Давидові, не запаморочила йому голови. Незважаючи на високе становище, яке чекало на нього, юнак продовжував добросовісно пасти овець, з покірністю чекаючи здійснення Господніх планів у призначений Ним час і призначеним Ним способом. Залишаючись покірним і скромним, яким він був і до помазання, хлопчик-пастух повернувся в гори, щоб піклуватися про свої отари з тією ж ніжністю, що й раніше. Правда, з новим натхненням він почав складати свої мелодії та грав на арфі. Перед його очима простягався прекрасний, розкішний краєвид: грона винограду виблискували на сонці, а зелені крони лісових дерев колисав легенький вітерець. Він дивився на сонце, яке, заливаючи все небо світлом, виходило, ніби наречений зі свого чертога, й раділо, як той атлет, котрому належить слава у перегонах.
Шпилясті вершини гір здіймались до неба; а трохи далі височіли голі бескиди гірського пасма Моава, над якими простягалася ніжна блакить небосхилу. А над усім цим був Бог. Давид, звичайно, не мав змоги бачити Його, але Божі діла свідчили про Його славу. Світло дня, що золотило ліси й гори, луки й річки, спрямовувало думки до Отця світил, Подателя всякого добра й досконалого дару. Щоденне все нове відкриття характеру та величі Творця наповнювало серце юного поета й музиканта палкою любов'ю й захопленням. У роздумах про Бога та Його діла розвивалися й міцніли для майбутньої праці розумові й душевні здібності Давида. З кожним днем його взаємини з Богом ставали дедалі ближчими. Юний розум глибше проникав у пізнання Бога, знаходячи все нові теми для пісень і музики. Його дзвінкий, мелодійний голос бринів у повітрі, відкликаючись відлунням у горах, ніби відповідаючи на радісні співи небесних ангелів.
Хто може виміряти результати тих років праці й поневірянь серед самотніх пагорбів? Спілкування з природою і Богом, турбота про свої отари, небезпеки і порятунок, печалі й радості його скромної долі повинні були не лише сформувати характер Давида і справити вплив на його подальше життя, — досвіди, оспівані у псалмах солодкого співця Ізраїлю, мали запалювати любов'ю серця Божих дітей упродовж усіх віків, наближаючи їх до вічнолюблячого серця Того, Котрий є Джерелом життя усього Свого творива.
У розквіті краси та змужніння Давид готувався посісти високе становище серед найшляхетніших мужів нашої Землі.
Його таланти — дорогоцінні дари від Бога — послужили для прославлення святого Імені Подателя. Можливість споглядати Божу славу та розмірковувати про неї збагатили його мудрістю і благочестям, зробивши улюбленцем Бога та ангелів. Роздумуючи над досконалістю Творця, він отримував більш повне уявлення про Бога. Незрозумілі теми висвітлювалися, важкі питання розв'язувались, збентеження поступалося місцем гармонії, а кожний промінь нового світла викликав нові хвилі захоплення і породжував ще мелодійніші гімни на славу Бога й Відкупителя. Любов, яка надихала Давида, печалі, що не раз напосідали на нього, перемоги, що супроводжували його, — усе це було темою для діяльного розуму юнака, і коли він згадував про любов Божу, виявлену до нього, серце, переповнене палкою прихильністю і вдячністю, відповідало палкою любов'ю; голос Давида виспівував ще прекрасніші мелодії, арфа звучала ще урочистіше й радісніше, і юний пастух зростав у силі та пізнанні, бо Дух Господній пробував на ньому.
Розділ 63. Давид і Голіят
За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділи 16:14—23; 17
Коли цар Саул зрозумів, що Бог відкинув його, і відчув усю силу слів осуду, сказаних йому пророком, то сповнився гіркого обурення й відчаю. Голова гордого царя схилилася, але не тому, що він щиро розкаявся. Саул не мав чіткого уявлення про уразливу природу свого гріха і не намагався змінити своє життя; він лише виношував у серці думку про те, що Бог вчинив несправедливо, позбавивши його престолу в Ізраїлі, а його нащадків — права на царювання. Передчуття лиха, яке має спіткати його дім, не залишало царя. Він вважав, що доблесть, виявлена ним у боротьбі з ворогом, повинна спокутувати гріх непослуху. Він не прийняв з покірністю Божого покарання, а його гордовитий дух настільки зневірився, що Саул мало не збожеволів.
Радники запропонували цареві скористатися послугами талановитого музиканта, сподіваючись, що заспокійлива музика втихомирить його збентежений дух. За Провидінням Божим, до царя запросили Давида — майстерного музиканта на арфі. Піднесені, натхненні Небесами звуки його інструмента справили бажаний ефект. Пригніченість і меланхолія, які темною хмарою оповили розум Саула, розвіялись.
Коли послуги Давида при дворі Саула вже не були потрібними, він повертався до своїх отар, що паслися поміж пагорбами, залишаючись і далі скромним, простим юнаком. Але як тільки виникала потреба, його знову кликали прислуговувати цареві і заспокоювати збентежену душу монарха, доки злий дух не залишав його. Хоча Саул з прихильністю ставився до Давида й захоплювався його музикою, юний пастух щоразу з полегшенням і радістю залишав царський дім, направляючись у поля й гори.
Давид продовжував зростати у милості в Бога та людей. Він був навчений ходити Господнім шляхом і тепер, як ніколи раніше, палко бажав у всьому виконувати Божу волю. У нього з'явилися нові теми для роздумів. Перебуваючи при дворі Саула, він побачив, яка велика відповідальність лежить на цареві. Йому стали зрозумілими спокуси, що напосідали на душу цього мужа, і він збагнув дещо загадкове в характері та вчинках першого царя Ізраїлю. Давид спостерігав, як царську славу оточує темна хмара печалі, розумів, що особисте життя членів сім'ї Саула не таке вже й щасливе. Усе це викликало занепокоєння в серці юнака, вже помазаного на царя Ізраїлю. Перебуваючи в полоні тривожних думок, Давид брав арфу, здобуваючи з неї звуки, що підносили його дух до Подателя всіх благ, — і тоді чорні хмари, що затуманювали горизонт його майбутнього, розвіювались.
Бог викладав Давидові уроки довір'я. Подібно до того як Мойсей був вихований для своєї місії, Господь готував сина Єссеєвого стати на чолі Божого вибраного народу. Самостійно піклуючись про отару, Давид почав цінувати турботу Великого Пастиря про овець Його пастви.
Безлюдні пагорби та яри, серед яких поневірявся Давид зі своїми отарами, були сховищами для диких звірів. Нерідко траплялося, що з гущавини уздовж Йордану з'являвся лев або ж виходив зі своєї барлоги ведмідь; голодні й розлючені звірі намагалися напасти на отару. За звичаями того часу Давид був озброєний лише пращею та пастушою палицею, однак він рано показав себе сильним і сміливим захисником отари. Пізніше, розповідаючи про ці сутички, він говорив: “Я кидався за ним навздогін, і бив його, і виривав овечку з пащі його. А як він кидався на мене, то я хапав його за гриву і вбивав насмерть” (1 Самуїлова 17:34—35). Такі досвіди були випробуванням мужності Давида і розвивали в ньому відвагу, стійкість і віру.
Ще перед тим, як юнака запросили до двору Саула, він прославився своїми доблесними вчинками. Сановник, котрий рекомендував його цареві, відгукнувся про нього як про “лицаря та вояку, що розуміється на речах”, додавши: “І Господь із ним”.