Першою помилкою Давида було недовір'я, яке він виявив до Бога у Нові, а другою — обман Ахіша. Давид мав благородний характер, і завдяки своїм моральним чеснотам він завоював прихильність народу, але під час випробування його віра похитнулась і далася взнаки людська слабкість. У кожній людині він вбачав шпигуна і зрадника. У критичну хвилину, коли Давид з непохитною вірою дивився на Бога, він перемог филистимського героя. Він вірив у Бога і виступив у Його Ім'я. Але під час переслідувань та гонінь розгубленість і відчай майже закрили від його погляду Небесного Отця.
Однак це випробовування навчило Давида мудрості; він усвідомив власну слабкість і необхідність постійної залежності від Бога. О, яким дорогоцінним є приємний вплив Божого Духа на пригнічені, зневірені душі; він підбадьорює малодушних, зміцнює слабких, дає мужність і допомогу Господнім слугам під час випробувань! О, якого Бога ми маємо! Він виявляє милість до грішних, терпіння та співчуття у час лиха або великого горя.
Кожна невдача, що її зазнають Божі діти, трапляється через брак віри. Коли темрява огортає душу, коли ми прагнемо світла і мудрого керівництва, спрямуймо свій погляд догори, де за темрявою сяє світло. Давид ні на хвилину не повинен був виявляти недовір'я до Бога. Він мав причину надіятися на Нього, адже він був Господнім помазаником, якого під час небезпеки охороняли Божі ангели. Достатньо сміливий, щоб звершувати великі діла, Давид — якби тільки йому вдалося піднятись над своїм важким положенням, довіряючись великій Божій силі, — отримав би мир навіть серед смертної тіні. Давид міг би з упевненістю повторяти Господню обітницю: “Бо зрушаться гори й пагорби захитаються, та милість Моя не відійде від тебе і Заповіт Мого миру не захитається” (Ісаї 54:10) і залишатися спокійним.
Серед юдейських гір Давид знайшов притулок від переслідувань Саула. Він сховався в Адулламській печері, в якій міг би розміститись навіть невеличкий загін і протистояти численній армії.
“Довідавшись про це, його брати та уся його родина прийшли до нього туди”. Родина Давида не могла почуватися в безпеці, знаючи, що у будь-який час необгрунтовані підозри Саула можуть впасти на них лише з тієї причини, що вони були родичами Давида. Тепер вони зрозуміли те, що повинен був зрозуміти увесь Ізраїль, а саме: Бог вибрав Давида майбутнім правителем Свого народу, і вони вірили, що перебуватимуть у більшій безпеці з ним, втікачем, який сховався у відлюдній печері, ніж залишаючись у владі божевільного від ревнощів царя.
В Адулламській печері всіх членів родини об'єднувала любов і взаєморозуміння. Син Єссея міг співати під звуки арфи: “Глядіть, як добре і як любо, коли брати живуть укупі!” (Псалми 132:1). Він зазнав гіркоти недовір'я від рідних братів, тому злагода, що прийшла на зміну колишній ворожнечі, тепер тішила серце вигнанця. Саме тут Давид склав 56-й псалом.
Не минуло багато часу, як до Давида приєдналися й інші люди, котрі бажали звільнитися від деспотизму царя. Було чимало таких, які втратили віру в правителя Ізраїлю, оскільки бачили, що Господній Дух вже давно покинув його. “І кожен пригноблений, усі заборговані та усі незадоволені приходили до Давида, і він став їхнім ватажком. І було з ним близько чотирьох сот чоловік”. Таким чином Давид заснував невеличке царство, де панував порядок і дисципліна. Але навіть у цьому сховищі серед гір він не почував себе у безпеці, оскільки надходили постійні відомості про те, що цар не відмовився від свого кривавого задуму.
Знайшовши притулок для своїх батьків у Моавського царя і дізнавшись від Господнього пророка про небезпеку, що чатувала на нього, він втік зі свого таємного сховища до лісу Херет. Досвід, який раніше отримав Давид, не пройшов для нього даремно. Бог провів його через сувору життєву школу, щоб він міг стати не тільки мудрим воєначальником, а й справедливим і милостивим царем.
Разом зі своїми людьми він готувався до виконання справи, яку Саул через свою злочинну пристрасть і нерозважливість був цілком неспроможний здійснити. Люди не можуть нехтувати Божими порадами і водночас зберігати спокій та мудрість, які допомагають діяти справедливо і виважено. Не існує безумства, жахливішого і безнадійнішого, ніж керуватися людською, а не Божою мудрістю.
Саул мав намір спіймати Давида в Адулламській печері, але коли стало відомо, що він залишив це сховище, цар дуже розгнівався. Втеча Давида залишалася для Саула таємницею. Він міг пояснити це тільки зрадою котрогось зі своїх людей, які повідомили сина Єссеєвого про наближення царя і його наміри.
Саул запевняв своїх радників, що проти нього складено змову, і обіцяв їм багаті подарунки та високе становище, якщо вони вкажуть йому тих, які заприязнилися з Давидом. Доег ідумеянин став зрадником. Спонукуваний честолюбством, жадібністю і ненавистю до священика, котрий докоряв йому за гріхи, Доег розповів про відвідини Давидом Ахімелеха, викладаючи справу в такому світлі, щоб викликати гнів Саула проти Божого мужа. Цей зловмисний язик, запалений від геєнни, пробудив у серці Саула найнижчі пристрасті. Знавіснілий від люті, він оголосив, що вся родина священика повинна бути знищена. І жахливий вирок було виконано… Не лише Ахімелех, а й члени родини його батька — “вісімдесят п'ять осіб, що носили лляний ефод”, за наказом царя були вбиті рукою Доега.
“А Нов, священиче місто, вигубив мечем, — чоловіків і жінок, дітей і немовлят, волів, ослів, овець — усе знищив вістрям меча”. Ось на що виявився здатним Саул, опинившись у владі сатани. Коли Бог сказав, що чаша беззаконня амаликитян переповнилася, і наказав Саулові повністю знищити їх, він вважав себе надто милосердним, щоб виконати божественний вирок, і пощадив приречених на знищення. А тепер, без Божого наказу, під керівництвом сатани, він був здатний вбити Господніх священиків і знищити усіх мешканців Нова. Ось яка зіпсованість людського серця, що відмовилось від Божого керівництва.
Цей нелюдський вчинок Саула викликав жах в усьому Ізраїлі. Ніхто інший, як цар, котрого вони самі обрали, вчинив цей злочин, наслідуючи звичаї царів інших народів, котрі не боялися Бога. Ковчег залишався в ізраїльтян, але священики, до яких вони зверталися зі своїми питаннями, були вбиті мечем. Чого ж чекати далі?
Розділ 65. Великодушність Давида
За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділ 22:20—27
Після того як Господні священики були по-звірячому вбиті Саулом, один із синів Ахімелеха на ім'я Евіятар втік до Давида. Він розповів Давидові, що Саул повбивав Господніх священиків. Тоді Давид сказав Евіятарові: “Я знав це ще того дня, коли ідумеянин Доег був там, що він напевне розповість Саулові. Я став причиною загибелі всіх душ дому твого батька! Зостанься ж зі мною, не бійся, бо той, хто шукатиме твоєї душі, шукатиме й душі моєї. Ти будеш під моєю охороною”.
Давид, переслідуваний царем і далі, не знаходив місця, де почував би себе спокійно та безпечно. У Кеїлі його хоробрі воїни врятували мешканців міста від филистимського полону, але навіть там, серед звільнених ним людей, вони не були у безпеці. З Кеїла вони вирушили до пустелі Зіф.
У той час, коли в житті Давида було так мало приємних хвилин, для нього великою радістю став несподіваний прихід Йонатана, котрий, дізнавшись про місце перебування Давида, відвідав його. Якими ж дорогими були ці хвилини спілкування для двох друзів! Вони розповідали один одному про все, чого їм довелося зазнати; і Йонатан підбадьорив Давида, говорячи: “Не бійся, бо не знайде тебе рука мого батька Саула! І ти будеш царювати над Ізраїлем, а я буду твоїм заступником. Це знає й батько мій Саул”. В розмові про чудові діла, які Бог вчинив для Давида, зацькований утікач отримав велике підбадьорення. “І вони обидва склали умову перед Господом. І залишився Давид у лісі, а Йонатан пішов до свого дому”.