Він повернувся зі своїми слугами в ізраїльський табір до світанку, щоб востаннє приготуватися до бою. Спілкуючись із духом темряви, Саул погубив самого себе. Пригнічений жахом і відчаєм, він вже не міг вселити мужності у серця своїх воїнів. Відокремлений від Джерела сили, він вже не міг скерувати погляди ізраїльтян на Бога — їхнього Помічника. Так мало здійснитися провіщене лихо.
На рівнині Шунеш і на схилах гори Гільбоа ізраїльські та филистимські війська втупили у смертельний бій. Хоча страшна картина в Ен-Дорській печері вбила в серці Саула усяку надію, він з відчайдушною сміливістю відстоював свій престол і царство. Однак усе це було марною справою. “І побігли Ізраїлеві мужі від филистимлян, і падали трупами на горі Гільбоа”. Три хоробрих царських сина загинули поруч з ним. Лучники напосідали на Саула. Він бачив, як його воїни падали кругом нього, як полягли його сини. Поранений цар не міг уже ані воювати, ані втікати. Спасіння стало неможливим, і тоді, щоб не потрапити живим до рук филистимлян, Саул наказав своєму зброєносцю: “Витягни свого меча і проколи мене ним”. Коли ж той відмовився підняти руку на Господнього помазаника, Саул, упавши на меча, сам позбавив себе життя.
Так загинув перший цар Ізраїлю, взявши на душу ще й гріх самогубства. Його життя було погублене, і він зійшов в могилу у відчаї та ганьбі через те, що Божій волі протиставляв власну викривлену волю.
Вістка про поразку пронеслась усюди, викликаючи жах в Ізраїлі, Народ утікав із міст, і филистимляни захоплювали їх без жодного опору. Царювання Саула, який хотів бути незалежним від Бога, закінчилося майже повним крахом для його народу.
Наступного дня, коли филистимляни оглядали поле бою та грабували вбитих, вони знайшли тіла Саула і трьох його синів. Для повного тріумфу вони відтяли Саулові голову і зняли з нього зброю; голову і військовий обладунок, просякнутий кров'ю, було відіслано до филистимського краю як трофеї перемоги, щоб “сповістити своїм ідолам і народові добру новину”. Пізніше військова зброя Саула була покладена в каплиці Астарти, а голова — у храмі Дагона. Таким чином, слава перемоги була приписана могутності лжебогів, а ім'я Єгови зазнало безчестя.
Трупи Саула та його синів приволокли до Бет-Шана — міста, розташованого неподалік від Гільбоа та ріки Йордан. Тут їх підвісили на ланцюгах на поживу хижим птахам. Але хоробрі мужі Явеша Гілеадського не забули про те, як Саул врятував їхнє місто за днів свого раннього й щасливого царювання. Тепер вони виявили свою вдячність, знявшй тіла царя та його синів, і З честю поховали їх. Перейшовши вночі Йордан, вони “взяли Саулове тіло та тіла його синів з муру Бет-Шана і, повернувшись до Явеша, спалили їх там. І взяли вони їхні кості, та й поховали під деревом в Явеші, після чого постили сім днів”.
За благородний вчинок, зроблений 40 років тому, ніжні й жалісливі руки поховали Саула та його синів у темну годину поразки й ганьби.
Розділ 67. Спіритизм: стародавній і сучасний
Біблійна оповідь про відвідини Саулом жінки з Ен-Дора залишається джерелом непорозумінь для багатьох дослідників Біблії. Декотрі вважають, що Самуїл насправді говорив з Саулом, але Біблія містить чимало доказів для спростування такої точки зору. Якщо, як доводять декотрі, Самуїл був уже на небі, то його мала викликати звідти певна сила: чи то Божа, чи сатанинська. Ні на мить неможливо повірити в те, що сатана володіє силою зпровадити святого Божого пророка з небес, щоби підтвердити чаклування нечестивої жінки. Не можна також припустити, що Бог покликав його у печеру відьми, оскільки Господь вже раніше відмовився спілкуватися зі Саулом через сни, а також через урім та пророків (див.1 Самуїлова 28:6). Саме ці засоби спілкування були призначені Самим Богом. Він не міг залишити їх осторонь, щоб передати Свою вістку через агента сатани.
Вже сама ця вістка красномовно свідчить про її походження. Мета її була в тому, щоб привести Саула не до покаяння, а до загибелі, а це — ніщо інше, як діло сатани, а не Бога. Більше того, сам факт, що Саул звернувся за порадою до чарівниці, є, як зазначає Святе Письмо, однією з причин того, що Бог відкинув його і залишив на погибель: “І помер Саул за своє беззаконня, яке вчинив проти Господа і проти слова Господнього, якого він не дотримувався, а також за те, що шукав поради у тієї, яка спілкувалася з духами, питаючи в них, а не в Господа; за це Він убив його, а царство його передав Давидові, Єссеєвому синові” (1 Хронік 10:13—14). Тут ясно сказано, що Саул питав чарівницю, а не Господа. Він спілкувався не із Самуїлом — Божим пророком, а через посередництво чарівниці розмовляв із сатаною. Сатана не міг прикликати справжнього Самуїла, а сам набував його вигляд, щоб обманути людей.
Майже усі види стародавнього чаклунства та ворожбитства грунтувалися на вірі у можливість спілкування з мертвими. Ті, котрі займалися чорною магією, стверджували, нібито розмовляють з духами померлих і дізнаються від них про те, що станеться в майбутньому. Про цей звичай радитися з мертвими згадується у пророцтві Ісаї: А коли вам скажуть: “Запитайте духів померлих та чародіїв, що цвірінькають та муркають”, то відповідайте: “Чи ж народ не повинен звертатися до свого Бога? Хіба про живих питати у мертвих?” (Ісаї 8:19).
Віра у можливість спілкування з мертвими стала наріжним каменем вірування язичницького ідолопоклонства. Вважалося, що язичницькі боги — це святі духи померлих героїв. Фактично, язичницька релігія зводилася до поклоніння мертвим. Це видно із свідчення Святого Письма. З приводу гріха, вчиненого Ізраїлем при Ваал-Пеорі, говориться: “І оселився Ізраїль в Шіттімі, народ почав блуду вати з моавськими дочками. Вони закликали народ до жертов їхнім богам; народ їв та поклонявся богам їхнім. Ізраїль приліпився до пеорського Ваала” (Числа 25:1—3). Псалмоспівець говорить, яким саме богам приносилися жертви. Згадуючи про цей випадок відступництва Ізраїлю, він зазначає: “І служили Ваалові пеорському, й їли вони від жертв мертвим ідолам” (Псалми 105:28), тобто жертви, що приносилися мертвим.
Обоготворення мертвих посідає чільне місце майже в кожній язичницькій релігії, як і так зване спілкування з померлими. Люди вірили, що боги повідомляють їм свою волю, і, коли в них питають поради, дають її. Це саме можна сказати і про відомих оракулів Греції та Риму.
Віра у спілкування з мертвими досі продовжує існувати навіть у так званих християнських країнах. За допомогою спіритизму широко практикується спілкування з істотами, які стверджують, нібито вони — душі померлих. Спіритизмом переважно зваблюються люди, котрі втратили своїх рідних і близьких. Духи іноді з'являються людям у вигляді їхніх померлих друзів, розповідають про дійсні випадки з їхнього життя і роблять те, що вони робили за свого життя. Це змушує людей повірити, що їхні мертві друзі стали ангелами, ширяють десь поблизу і спілкуються з ними. З часом істотам, які видають себе за духів померлих, починають певною мірою поклонятися як своєрідним ідолам, і для багатьох їхнє слово стає вагомішим, ніж Слово Боже.
Однак багато людей вважають спіритизм звичайним шахрайством. Прояви, за допомогою яких спіритизм претендує на надприродні властивості, розцінюються ними як омана з боку медіума. Та хоч обманщики не раз видавали свої шахрайські трюки за дійсні явища, існує чимало явних доказів дії і втручання надприродних сил. І багато з тих, котрі заперечували спіритизм, вважаючи його витвором людської майстерності або хитрощами, стикаючись із проявами, які не можливо пояснити, вони змушені визнати його існування.
В основі сучасного спіритизму і різних видів стародавнього чаклунства та ідолопоклонства, суттєвим принципом яких є спілкування з померлими, лежить та перша брехня, за допомогою якої сатана звів у Едемі Єву: “Ні, напевно не помрете! Бо знає Бог, що коли скуштуєте його… то станете, немов боги” (Буття 3:4—5). Вони не тільки грунтуються на брехні, яку намагаються увічнити, а й походять від “батька неправди”.