Коли вже Давид вторгнувся на територію амаликитян, він винищив усіх мешканців, які потрапили до його рук. Лише завдяки стримуючій Божій силі амаликитяни не знищили мешканців Ціклага. Амаликитяни вирішили зберегти життя полонених, плануючи зробити свою перемогу більш тріумфальною, привівши із собою велику кількість полонених, яких пізніше мали намір продати в рабство. Так, несвідомо для себе, язичники виконали Божий намір і не завдали шкоди полоненим, які змогли пізніше повернутися до своїх чоловіків і батьків.
Кожна земна влада знаходиться під контролем Безмежного. До наймогутнішого правителя і найжорстокішого гнобителя Він говорить: “Аж досі ти дійдеш, і не далі” (Йова 38:11). Божа могутність провадить постійну боротьбу зі силами зла. Бог завжди намагається не знищити людей, а щоб виправити їх і спасти.
З великою радістю переможці вирушили в зворотну дорогу. Повернувшись до своїх товаришів, які залишилися позаду, найбільш егоїстичні і непокірні з групи 400 воїнів почали наполягати, щоб не ділитися здобиччю з тими, котрі не брали участі в битві, говорячи, що для них достатньо отримати своїх дружин і дітей. Але Давид не міг погодитися з таким рішенням. “Не робіть так, браття мої, — сказав він, — після того, що дав нам Господь… Бо яка частина тих, котрі ходили в битву, така частина й тих, котрі сиділи при обозі! Усім поділіть порівну”. Так і було зроблено; пізніше в Ізраїлі це стало законом, що всі, котрі мали відношення до військових походів, отримували таку ж саму частку здобичі, як і ті, що брали безпосередню участь у боях.
Отже, Давид і його люди повернули усе, що було забрано з Ціклага, а також захопили в амаликитян велику кількість великої рогатої худоби й овець. Ця здобич називалась Давидовою. Повернувшись до Ціклага, Давид послав частину із здобутого в дарунок старійшинам покоління Юди, до котрого належав сам. Він пам'ятав про тих, які допомагали йому та його людям в горах, коли він змушений був тікати з одного місця до іншого, рятуючи життя. Доброта та співчуття людей — почуття, які так дорогі для вигнанця, були з вдячністю винагороджені.
Минуло три дні з того часу, як Давид та його воїни повернулися до Ціклага. Відбудовуючи з руїн свої будинки, вони з тривогою в серці і нетерпінням очікували вістки про битву між Ізраїлем та филистимлянами. Раптом до міста увійшов гонець — “одежа його була роздерта, і порох на його голові”. Його негайно ж привели до Давида, якому він шанобливо вклонився, визнаючи його за могутнього князя, ласку котрого бажав заслужити. Давид з нетерпінням запитав, чим закінчилася битва. Втікач повідомив про поразку Саула, його смерть, а також про смерть Йонатана.
Однак у своїй розповіді він не обмежився простим викладенням фактів. Гадаючи, очевидно, що Давид плекає ворожі почуття до свого невтомного гонителя, незнайомець вирішив приписати собі славу вбивці царя. Він хвалькувато розповів про те, як під час бою знайшов пораненого ізраїльського монарха, на якого напосідали вороги, і як, на прохання царя, вбив його. Корону зі Саулової голови та золоті браслети з його руки він приніс Давидові. Гонець був упевнений, що ця новина буде зустрінута з радістю і він отримає за свій вчинок багату винагороду.
“І ухопився Давид за свою одежу й роздер її; те ж саме вчинили усі люди, що були з ним. І голосили вони й плакали та постили аж до вечора за Саулом та за сином його Йонатаном, і за народом Господнім та за Ізраїлевим домом — людьми, що попадали від меча”. Опам'ятавшись від першого потрясіння, викликаного страшною новиною, думки Давида звернулися до незнайомця, що приніс цю вістку, і до злочину, який він, за його власними словами, вчинив. Давид запитав молодого чоловіка: “Звідки ти?” А той відповів: “Я син одного приходька, амаликитянина”. І сказав йому Давид: “Як же ти не побоявся простягти руку свою, щоб убити Господнього помазаника?” Двічі Саул був у руках Давида, і коли його люди пропонували вбити царя, він відмовлявся підняти руку на того, хто за повелінням Божим був посвячений царювати над Ізраїлем. Однак амаликитянин не побоявся вихвалятися вбивством царя Ізраїлю. Він звинуватив себе у злочині, що заслуговував смерті. Покарання не забарилось. Давид сказав: Кров твоя на голові твоїй, бо уста твої засвідчили проти тебе, говорячи: “Я вбив Господнього помазаника”.
Горе Давида з приводу смерті Саула було щирим і глибоким, що свідчило про великодушність благородної натури. Загибель ворога не тішила його. Перешкода, що заважала Давидові зійти на престол Ізраїлю, була усунута, та це не принесло йому радості. Смерть Саула стерла з пам'яті згадку про його підозри і жорстокість; тепер він думав лише про те, що було в ньому колись благородного і гідного царського достоїнства.
Ім'я Саула було пов'язане з ім'ям Йонатана — щирого та безкорисливого друга.
Пісня, в якій Давид виливає скорботу свого серця, стала дорогоцінним надбанням для його народу, а також Божого народу усіх наступних віків:
“Ой, слава Ізраїлева, прошита із лука на згір'ях своїх,
ой, попадали лицарі!
Не розповідайте в Гаті про те,
не сповіщайте на вулицях Ашкалона,
щоб не тішилися филистимлянські дочки,
щоб не раділи дочки необрізаних!
Гілбоавські гори!
Щоб на вас не було ані роси, ані дощу,
ані поля для жертвопринесення.
Бо заплямований там щит хоробрих,
щит Саулів, як ніби оливою він не помазаний!..
Саул та Йонатан, ці улюблені й милі за свого життя,
і в смерті своїй нерозлучні, прудкіші були від орлів та сильніші від левів.
Дочки Ізраїлеві! За Саулом ридайте,
що зодягав вас у багряницю з прикрасами,
що оздоблював золотом вашу одежу!
Ой, попадали хоробрі лицарі в бою…
Тужу за тобою, Йонатане, мій брате!
Ти для мене був вельми улюблений,
любов твоя була для мене дорожчою від кохання жіночого!
Ой, попадали лицарі,
і загинула зброя військова!”
(2 Самуїлова 1:19)
Розділ 69. Покликання Давида на царство
За основу цього розділу взято другу Книгу Самуїлову, розділ 2:1—5:5
Зі смертю Саула зникли небезпеки, що прирекли Давида на вигнання. Перед ним відкрився шлях повернення на батьківщину. Коли дні плачу за Саулом і Йонатаном скінчилися, запитався Давид Господа, говорячи: “Чи йти мені в одне з Юдиних міст?” А Господь відповів йому: “Іти!” І сказав Давид: “Куди мені йти?” А Він відповів: “У Хеврон!”
Хеврон знаходився в 20 милях на північ від Беф-Шеви, приблизно на половині шляху між цим містом і місцем, де в майбутньому стоятиме Єрусалим. Спочатку він називався Кір'ят-Арба — місто Арби, батька синів Єнакових. Пізніше це поселення отримало назву Мамре; там знаходилося місце поховання патріархів — печера Махпела. Хеврон, який раніше належав до володіння Калева, став тепер головним містом Юдеї. Він був розташований в долині, оточеній родючими пагорбами та землями. Цей край вкривали найпрекрасніші в Палестині виноградники і численні гаї оливкових та фруктових дерев.
Давид і його люди готувились негайно виконати Боже повеління. Шістсот озброєних мужів зі своїми дружинами й дітьми, великою рогатою худобою та вівцями незабаром вирушили до Хеврона. Коли караван увійшов до міста, мужі Юдині вже чекали на них, щоб привітати Давида, як майбутнього царя Ізраїлю. Одразу ж були зроблені приготування для його коронації. “І помазали там Давида царем над Юдиним домом”. Але тоді не було зроблено жодної спроби силою встановити його владу над іншими поколіннями.
Одним із перших заходів нового монарха було вшанування пам'яті Саула та Йонатана. Дізнавшись про сміливий вчинок мужів Явеша Гілеадського, що врятували тіла загиблих вождів і гідно їх поховали, Давид послав людей до Явеша, щоб сказати: “Благословенні ви Господом за той учинок милосердя, що зробили ви володареві своєму Саулові, поховавши його! Нехай же Господь відплатить вам милосердям та добротою. Я також зроблю вам за те ласку”. Повідомляючи про своє сходження на престол Юди, він закликав в союзники тих, котрі засвідчили про свою відданість і чистосердечність.