Филистимляни не перешкоджали мешканцям Юди в помазанні Давида на царство. Коли Давид був у вигнанні, вони заприязнилися з ним, щоб послабити царство Саула, і тепер сподівалися, що, коли Давид прийшов до влади, вони матимуть певні вигоди в пам'ять про ту милість, яку виявили до нього колись. Але царюванню Давида не судилося бути спокійним. З моменту його коронації починається похмурий літопис змов і заколотів. Давид зійшов на престол не ціною зради — Бог обрав його царем Ізраїлю, і тому не було жодних підстав для недовір'я чи опозиції. Однак, коли, завдячуючи Авнерові, на престол Ізраїлю зійшов Іш-Бошет, Саулів син, Юдині начальники майже перестали визнавати владу Давида.
Іш-Бошет виявився слабовільним і необізнаним в державних справах представником дому Саула, тоді як Давид був щедро обдарований для того, щоб нести відповідальність за царство. Авнер — головна діюча особа в справі проголошення Іш-Бошета царем — був начальником Саулового війська і одним із найвидатніших мужів Ізраїлю. Авнер знав, що Господь призначив Давида царем Ізраїлю, але через багаторічну ворожнечу й переслідування він не бажав, щоб Єссеїв син став наступником Саулового престолу. Обставини, в яких опинився Авнер, вплинули на формування його характеру, показавши його честолюбство та безпринципність. Перебуваючи у тісному зв'язку зі Саулом, він під його впливом почав виявляти презирство до мужа, якого Бог обрав царем над Ізраїлем. Його ненависть стала ще сильнішою після гострого докору Давида на його адресу за те, що той спав у таборі, коли були викрадені глечик з водою і спис царя, що знаходилися поруч зі Саулом. Авнер не забув, як Давид на повний голос питав у присутності царя та ізраїльського народу: “Чи ти не муж? І хто рівний тобі в Ізраїлі? Чому ж ти не пильнував свого пана, царя?.. Не добра це річ, що ти зробив? Як живий Господь, — ви повинні померти, бо не пильнували ви володаря свого, Господнього помазаника” (1 Самуїлова 26:15—16). Цей докір терзав Авнерову душу, і він вирішив помститися, призвівши Ізраїля до розділення з метою власного звеличення. Для здійснення своїх егоїстичних і честолюбних намірів Авнер використав представника колишнього царського дому. Він знав, що народ любив Йонатана. Пам'ять про нього жила в народі, а воїни ще не забули перших успішних воєнних походів Саула. З рішучістю, гідною більш благородної справи, цей непокірний муж взявся за здійснення власних планів.
Маханаїм, місто на протилежному березі Йордану, було обране царською резиденцією, оскільки вважалось надійним сховищем проти нападів чи то Давида, чи филистимлян. Тут відбулась і коронація Іш-Бошета. Його царську владу визнали спочатку племена, що жили на схід від Йордану, а згодом і увесь Ізраїль, окрім Юдиного покоління. Два роки Сауловому синові віддавали шану в його ізольованій від усіх столиці. Та Авнер, сповнений рішучості поширити його владу на увесь Ізраїль, готувався до загарбницької війни. “І була довга війна між домом Сауловим та між домом Давидовим. Але Давид усе зміцнювався, а Саулів син дедалі слабшав”.
Нарешті престол, встановлений ціною ненависті та честолюбства, впав через віроломність. Авнер, розчарований слабкодухістю та некомпетентністю Іш-Бошета, звернувся до Давида з пропозицією привернути до нього усі племена Ізраїлю. Пропозицію було прийнято, і Авнер з почестями відійшов, щоб здійснити свій намір. Але прихильність, з якою був прийнятий цей досвідчений і відомий в Ізраїлі воїн, викликала ревнощі Йоава, воєначальника Давидової армії. Між Авнером та Йоавом пролягала кривава помста, оскільки Авнер під час війни Ізраїлю з Юдою вбив Асаїла, брата Йоава. Тепер Йоав, скориставшись можливістю помститися за братову смерть і водночас звільнитися від небезпечного майбутнього суперника, підстеріг Авнера та підступно вбив його.
Давид, почувши про цей віроломний вчинок, вигукнув: “Невинний я і царство моє перед Господом повіки в крові Авнера, Нерового сина. Нехай вона впаде на голову Йоава та на всю родину його батька”. Через неутвердженість свого царства, а також враховуючи владу і силу вбивць, оскільки й Авішай, Йоавів брат, був замішаний у цьому, Давид не зміг покарати цей злочин по усій справедливості, однак привселюдно заявив, наскільки огидним для нього є цей кривавий вчинок. Авнер був похований з великими почестями. Військо на чолі з Йоавом повинно було брати участь в похоронах в розідраних одежах, зодягнувшись у веретища. Про горе царя свідчив піст, закладений ним у день похорону; він ішов за гробом, оплакуючи Авнера, а сказані ним слова над могилою Авнера стали гострим докором убивцям.
“Цар плакав над Авнером, говорячи:
Чи Авнер мав загинути смертю негідного?
Твої руки були ще не зв'язані,
не забиті були твої ноги в кайдани.
Ти впав, як падають від розбійників”.
Великодушне ставлення Давида до того, хто був колись його найлютішим ворогом, викликало довір'я й захоплення усього Ізраїлю. “Народ довідався про все, і воно було до вподоби усім, як і все, що робив цар, подобалось людям. Того дня довідався увесь Ізраїль, що то не з волі царя вбито Авнера, сина Нерового”. У вузькому колі довірених радників і слуг цар, говорячи про цей злочин та визнаючи своє безсилля покарати вбивць по справедливості, віддав цю справу на суд Божий: “Ото знайте, що князь і великий муж поліг цього дня! А я сьогодні ще слабий, хоч і помазаний на царя, а ті люди, сини Церуї, сильніші від мене. Нехай відплатить Господь злочинцеві за його зло!”
Авнер був щирим у своїх пропозиціях Давиду, хоч керувався низькими егоїстичними побудженнями. Він уперто опирався сходженню на престол царя, призначеного Богом, сподіваючись здобути славу для себе. Лише образа, уражена гордість і спалах гніву змусили його забути своє попереднє ставлення до Давида і піти до нього. Авнер сподівався посісти найвище і найпочесніше становище серед його слуг, Якби Авнерові пощастило здійснити свій намір, то здібності й честолюбство, його великий вплив і відсутність благочестя створили б велику загрозу для престолу Давида, а також для миру й процвітання народу.
“І почув Саулів син, що помер Авнер у Хевроні, — і опустилися руки його, а увесь Ізраїль вельми засмутився”. Стало очевидним, що царство Саулового нащадка не встоїть довго. Незабаром ще одна зрада довершила падіння вмираючої влади. Іш-Бошета по-зрадницькому вбили два його полководці. Відтявши йому голову, вони поспішили принести її цареві Юди, сподіваючись завоювати цим його прихильність.
Зрадники стали перед Давидом із закривавленою головою — свідченням їхнього злочину, кажучи: “Оце голова Іш-Бошета, Саулового сина, твого ворога, котрий шукав твоєї душі. І дав Господь цього дня панові моєму, цареві, помститися над Саулом та його потомками”. Але Давид, престол якого утвердив Сам Бог, визволяючи його від противників, не бажав зміцнювати свою владу ціною віроломства. Він нагадав убивцям про долю того, котрий вихвалявся, що вбив Саула. “Тим більше, — додав він, — коли злочинці вбили чесну людину в її домі на її постелі! А тепер, чи я не мав би вимагати його крові з ваших рук і не знищив би вас із землі? І Давид дав наказ своїм слугам, — і ті вбили їх… А Іш-Бошетову голову взяли й поховали в Авнеровім гробі в Хевроні”.
Після смерті Іш-Бошета усі ізраїльські князі зажадали, щоб Давид став царем над усіма поколіннями. І прийшли усі Ізраїлеві племена до Давида в Хеврон і сказали йому: “Ми твої кості і твоє тіло!” Вони проголосили: “Ти й раніше водив Ізраїля на війну і приводив назад. До того ж Господь тобі сказав: ти пастимеш народ Мій, Ізраїля, і будеш володарем над Ізраїлем. І прийшли усі Ізраїлеві старійшини в Хеврон; цар Давид склав з ними умову в Хевроні перед Господом”. Так Боже Провидіння відкрило Давидові шлях до престолу. Не честолюбство керувало ним, бо він не шукав слави.
Понад 8000 нащадків Аарона та левитів супроводжували Давида. У настрої народу відбулася помітна рішуча зміна. Переворот здійснився мирно й гідно, як і личить великій справі, що була звершена. Майже 500 тисяч колишніх підданих Саула зійшлися в Хевроні. На його околицях, на пагорбах і в долинах юрмилися люди. Було призначено час коронації мужа, якого прогнали зі Саулового двору, котрий блукав у горах і ховався в гірських печерах, щоб врятувати своє життя; саме цей муж мав незабаром прийняти найвищі почесті, які тільки може отримати людина від суспільства. Священики й старійшини, зодягнуті в свої пишні шати, начальники й воїни з виблискуючими мечами та шоломами, прочани з найвіддаленіших місць — усі зійшлися, бажаючи стати свідками коронації вибраного царя. Давида одягли в царський одяг. Первосвященик помазав його чоло священною оливою, оскільки колишнє помазання Самуїла було лише пророчим і вказувало на те, що має відбутися при вступі царя на престол. Настав час, і Давид був урочисто посвячений на служіння як Божий намісник. Йому вручили царський скіпетр. Його верховну владу підтверджував особливий документ — Заповіт, який передбачав його праведне правління, і народ склав Давидові присягу на вірність. На голову Давида поклали вінець — і церемонія коронації завершилась. З цього часу Ізраїль отримав царя згідно з божественним призначенням. Той, який терпляче чекав Господнього втручання, став свідком виконання Божої обітниці. “І Давид дедалі більше ставав могутнім, а Господь, Бог Саваот, був із ним” (2 Самуїлова 5:10).