Розділ 70. Царювання Давида
За основу цього розділу взято другу Книгу Самуїлову, розділи 5:6—25; 6; 7; 9; 10
Як тільки Давид утвердився на ізраїльському престолі, він почав шукати більш відповідне місце для столиці свого царства. З цією метою було вибрано місце у 20 милях від Хеврона. До переходу Йордану ізраїльським військом під керівництвом Ісуса Навина це поселення називали Салим. Неподалік звідти Авраам засвідчив свою вірність Богові. За 800 років до коронації Давида тут проживав Мелхиседек — священик Всевишнього Бога. Салим був розташований на підвищенні в центрі країни, якого з усіх боків оточували пагорби. Він знаходився на кордоні земель Веніяминового та Юдиного поколінь і у безпосередній близькості від Єфрема. Саме тут пролягав найзручніший шлях до земель інших поколінь.
Щоб заволодіти Салимом, євреї повинні були вигнати хананеїв, котрі ще залишалися тут, займаючи укріплені місця на горах Сіон і Моріа. Ця фортеця дістала назву Євус, а її мешканці були відомі як євусяни. Упродовж століть Євус вважався неприступним, але євреї, під керівництвом Йоава, взявши Євус в облогу, захопили його. Винагородою за мужність було призначення Йоава начальником усього ізраїльського війська. Таким чином Євус став з тих пір столицею Ізраїлю і замість язичницької назви отримав нову — Єрусалим.
Хірам, цар багатого міста Тира, розташованого на березі Середземного моря, забажав стати союзником ізраїльського царя і надав допомогу Давиду в побудові Єрусалимського палацу. Із Тира вирушили посли разом із зодчими і будівничими у супроводі довгих обозів з вантажем коштовної деревини, зокрема, кедрових дерев та інших цінних матеріалів.
Зміцнення Ізраїлю, що об'єднався під правлінням Давида, завоювання Євуса та союз з Хірамом, тирським царем, збудили ворожість филистимлян, які знову вдерлися в країну з великим військом, зайнявши долину Рефаїм неподалік від Єрусалима. Давид зі своїм військом відступив у фортецю Сіон, де чекав божественної вказівки: “Давид запитався Господа: Чи виступати мені проти филистимлян? Чи даси їх у мої руки? І Господь відповів Давидові: Виступай, бо віддам филистимлян у твої руки!”
Давид негайно вступив у бій з ворогами; завдавши поразки та знищивши їх, він забрав ідолів, яких вони взяли зі собою, щоб забезпечити перемогу. Розлючені филистимляни, зазнавши такого приниження, зібрали ще більше військо і знову оголосили війну. І на цей раз вони “розташувалися в долині Рафаїм”. Давид знову запитав Господа і Великий “Той, що є”, очолив ізраїльське військо. Бог, повчаючи Давида, сказав: “Не виступай на них, але обійди їх з тилу і підійди до них від бальзамового ліска. І коли почуєш шелест, наче шум кроків на верховіттях бальзамових дерев, тоді поспіши, бо то Господь пішов перед тобою, щоб розгромити филистимський табір”.
Якби Давид, подібно до Саула, вчинив по-своєму, він не мав би успіху. Але Давид робив те, що наказував Господь, і “розбив филистимлян від Гів'ону аж до Гезеру. І пронеслося Давидове ім'я по всіх краях, а Господь нагнав страх на всі народи” (1 Хронік 14:16—17).
Коли Давид зміцнив свою владу і звільнився від загарбників, він вирішив здійснити свою заповітну мрію — перенести Божий Ковчег у Єрусалим. Багато років ковчег залишався в Кіріят-Єарімі на відстані дев'яти миль, але було доцільним вшанувати столицю народу саме цією ознакою Божественної присутності.
Давид прикликав 30 тисяч найвидатніших мужів Ізраїлю, оскільки планував зробити цю церемонію вельми радісною та вражаючою. Народ з радістю відгукнувся. Первосвященик зі своїми братами по священицькому служінню, князі та начальники поколінь — усі зібралися в Кіріят-Єарімі. Давид був сповнений святого запалу. Ковчег винесли з дому Авінадава і поставили на нового воза, у який запрягли волів, а два сини Авінадава супроводжували його.
За Ковчегом ішли ізраїльські мужі з радісними вигуками й піснями; численні голоси зливалися зі звуками музики: “Давид та увесь Ізраїлів дім грали перед Господом… на цитрах, арфах, на бубнах, гуслах, і цимбалах”. Давно вже Ізраїль не був свідком такого торжества. Урочисто й радісно ця величезна процесія рухалася в напрямку святого міста, минаючи на своєму шляху пагорби та долини.
Але, коли “підійшли вони до току Нахона, Узза простягнув свою руку до Ковчега Божого й ухопився за нього, бо воли нахилили його. І запалився гнів Господній і він помер біля Божого Ковчега”. Великий жах охопив торжествуючий натовп. Давид був вражений і глибоко стурбований; у глибині душі він навіть засумнівався у Божій справедливості. Він бажав належним чином вшанувати Ковчег — символ Божественної присутності. То чому ж, гадав цар, був допущений цей страхітливий суд, який перетворив радісну подію на сум і горе? Відчуваючи, що тримати Ковчег біля себе небезпечно, Давид вирішив залишити його поблизу того місця, де сталася трагедія. З цією метою було знайдено сховище в домі Овед-Едома, гатянина.
Доля, що спіткала Уззу, була божественним судом за порушення дуже чіткого повеління. Через Мойсея Господь дав спеціальну вказівку щодо перенесення Ковчега. Ніхто, крім священиків, нащадків Аарона, не повинен був торкатися його і навіть дивитися на нього, коли він непокритий. Божественним наказом проголошувалось: “Потім підуть Кегатові сини, щоб нести його, але не торкатимуться до святого, щоб їм не вмерти!” (Числа 4:15) Священики повинні були покрити Ковчег, а сини Кегатові мали підняти його, тримаючись за держаки, вставлені в кільця, що знаходилися з кожного боку Ковчега і ніколи не виймалися звідти. Гершоновим і Мерарісвим синам, відповідальним за покривала, дошки та стовпи Скинії, Мойсей дав вози та волів для перевезення того, що було їм доручено. “А синам Кегатовим не дав, бо на них лежала служба Святині, — на плечах вони повинні були носити” (Числа 7:9— — підкреслено автором). Таким чином, при винесенні ковчега з Кіріят-Єаріма була допущена очевидна і непростима неповага до Господніх вказівок.
Давид і його люди зібралися, щоб здійснити святе служіння; і вони робили це з радістю й від усього серця. Але Господь не міг прийняти такого служіння, оскільки воно звершувалося не за Його вказівками. Филистимляни, не знаючи Божого Закону, поставили Ковчег на воза, коли повертали його Ізраїлеві, і Господь не заперечував цього. Але ізраїльтянам була чітко викладена Божа воля з усіх цих питань, а тому нехтування вказівками ганьбило Бога. На Уззі лежала тяжка вина самовпевненості. Порушення Божого Закону притупило в людській свідомості почуття його святості. Маючи за собою невизнані гріхи, незважаючи на божественну заборону, Узза насмілився доторкнутися до символу Божої присутності. Бог не може прийняти часткового послуху або недбалого ставлення до Його Заповідей. Покаранням, яке спіткало Уззу, Він бажав показати усьому Ізраїлеві важливість чіткого дотримання Його вимог. Таким чином смерть однієї людини могла привести народ до каяття і запобігти покаранню тисяч.