Який рятує мене від моїх ворогів,
Який звеличив мене над тими,
що повстали проти мене,
спасає мене від насильника!
Тому прославляю Тебе, Господи, між народами, і співатиму хвалу Твоєму Імені!
Велике визволення Він дав Своєму цареві;
і виявляє милість Своєму помазанику
Давидові і потомству його навіки”.
(Псалми 17:47—51)
Провідною думкою всіх пісень Давида залишається переконання у тому, що Єгова — це Опора й Визволитель ізраїльського народу:
“Не захистить царя велике військо його,
не врятується велетень великою силою своєю.
Для спасіння і кінь ненадійний,
і велика сила його не збереже”.
(Псалми 32:16—17)
“Ти Сам — Цар мій, о Боже,
звели ж про спасіння Якова.
З Тобою поб'ємо своїх ворогів,
Ім'ям Твоїм будемо топтати повсталих на нас,
бо я буду надіятися не на лукавого,
і мій меч не поможе мені.
Але Ти нас спасаєш від противників наших,
і наших ненависників засоромиш!”
(Псалми 43:5—8)
“Одні надіються на колісниці, інші — на коней;
Ми ж покладаємось на ім’я Єгови, Бога нашого”.
(Псалми 19:8)
Лише тепер для ізраїльського царства здійснилась обітниця, дана Авраамові, а пізніше повторена Мойсеєві: “Потомству твоєму Я дав оцю землю від річки Єгипту й аж до великої річки Євфрата” (Буття 15:18). Ізраїль став могутньою державою, яку поважали і яку боялись навколишні народи. На своїх підданих Давид виявляв величезний вплив. Управляючи державою, він користувався великим авторитетом, любов'ю та відданістю свого народу, чого удостоюються лише деякі монархи. Він прославив Бога, і тепер Бог вшанував його.
Однак в успіхах завжди приховується небезпека. Під час найблискучішого тріумфу Давид опинився в найбільшій небезпеці і зазнав найпринизливішої поразки.
Розділ 71. Гріх Давида і каяття
За основу цього розділу взято другу Книгу Самуїлову, розділи 11—12
Біблія досить стримана стосовно похвали людям. У ній вельми скупо розповідається про заслуги навіть найвидатніших мужів, які будь-коли жили. Подібне замовчування не випадкове і з нього потрібно зробити висновки. Усі добрі якості, які мають люди, є Божим даром; добрі справи звершуються Божою благодаттю через Христа. Оскільки люди всім зобов'язані Богові, то й слава від того, ким вони є і що роблять, належить тільки Йому; люди — лише знаряддя в Божих руках. Більше того, на підставі біблійних історій довідуємось, якою небезпечною справою є вихваляння або звеличування людини; якщо тільки особистість починає забувати про свою повну залежність від Бога і надіятися на власні сили, її падіння стає неминучим. Кожна людина провадить боротьбу з ворогами, котрі сильніші від неї: “Бо наша боротьба не проти крові та плоті, але проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви світу цього, — проти піднебесних духів злоби” (Ефесянам 6:12). Ми не здатні боротися власними силами, тому усе, що відвертає наші думки від Бога, все, що призводить до самозвеличення та почуття власної незалежності, неодмінно приготує дорогу для нашого падіння. Біблія має на меті викликати недовір'я до людської сили і в той же час вселити віру в силу божественну.
Ніщо інше, як дух самовпевненості й самозвеличення приготував Давидові шлях до падіння. Лестощі та майстерні зваблення, на які так багаті влада й розкіш, не обминули його. Взаємовідносини з навколишніми народами також позначилися згубним впливом. За звичаєм, поширеним серед правителів Сходу, злочини, недопустимі для підлеглих, обходилися цареві безкарно; закон про стриманість, обов'язковий для підданих, не поширювався на царя; усе це притупило в Давида усвідомлення огидної природи гріха. Замість того щоб в покорі покладатись на силу Єгови, цар почав надавати перевагу власній мудрості і силі.
Як тільки сатані вдається розлучити душу з Богом — єдиним Джерелом сили, він намагається збудити гріховні бажання тілесної природи. Діяльність ворога відзначається холоднокровністю і послідовністю; спочатку вона може бути непомітною і не викликати жодних побоювань, однак ця таємна робота руйнує фортецю принципів. Вона починається з речей, на перший погляд, незначних: людина починає нехтувати вірністю Богові, необхідністю повністю покладатися на Нього і починає запозичувати звички світу, наслідувати його вчинки.
Перед закінченням війни з аммонітянами Давид, передавши керівництво військом Йоавові, повернувся до Єрусалима. Сірійці були вже підкорені Ізраїлем, а тому повна перемога над аммонітянами здавалася неминучою. Давид був оточений плодами перемоги та почестями свого мудрого й умілого правління. Саме тоді, коли він заспокоївся і втратив пильність, спокусник скористався можливістю, аби опанувати його розумом. Той факт, що Бог перебував у тісному спілкуванні з Давидом і виявляв до нього таку велику милість, повинен був, як ніщо інше, спонукувати царя берегти себе непорочним. Але, опинившись у безпеці та добробуті, Давид перестав покладатися на Бога і поступився сатані, заплямувавши свою душу гріхом. Призначений Небом стати на чолі народу; вибраний Богом для того, щоб дотримуватись Його Закону, цар сам зневажив його постанови. Той, котрий повинен був наводити жах на грішників, власним прикладом зміцнив їхні руки.
Серед небезпек, які загрожували йому замолоду, Давид, свідомий своєї непорочності, міг віддати свою справу Богові. Рука Господня провадила його безпечним шляхом повз численні тенета, поставлені для його ніг. Але зараз, винуватий та нерозкаяний, він не просив допомоги та керівництва Небес, а намагався виплутатися з небезпеки, в яку втягнув його гріх. Вірсавія, чия згубна краса виявилася пасткою для царя, була дружиною Урії-хіттеянина, одного з найхоробріших і найвірніших воїнів Давида. Ніхто не міг передбачити, якими будуть наслідки цього злочину, якщо про нього стане відомо. Закон Божий проголошував перелюбника гідним смерті, і гордий збезчещений воїн міг би помститися, навіть відібравши життя в царя або підбуривши народ до повстання.
Усяка спроба Давида приховати свою провину не мала успіху. Він віддав себе у владу сатани; йому загрожувала небезпека; ганьба, що чекала на нього, була гірша за смерть. Вихід, здавалося, був лише один, і у відчаї Давид поспішив додати до перелюбу ще й вбивство. Той, хто знищив Саула, намагався призвести до загибелі й Давида. Хоча спокуси були різними, вони провадили до одного — порушення Божого Закону. Давид вважав, що, коли Урія буде вбитий у бою рукою ворога, вина за його смерть не буде приписана цареві; у такому випадку Вірсавія буде вільною стати дружиною Давида, а він уникне підозри, і царська честь буде збереженою.
Урія сам став вісником, принісши наказ про власний смертний вирок. У листі царя, який Урія власноручно передав Йоавові, зазначалося: “Поставте Урію попереду у найтяжчому бою і відступіть від нього, щоб він був уражений і помер”. Йоав, котрий вже заплямував себе безпричинним убивством, без вагань виконав наказ царя; і Урія загинув від меча аммонітянина.
До цього часу репутація Давида як правителя була настільки бездоганною, що з ним могли рівнятися хіба що деякі монархи. Про нього говорилося, що він “чинить суд та справедливість для всього народу свого” (2 Самуїлова 8:15). Непорочність Давида завоювала довір'я і відданість народу. Та, відійшовши від Бога і віддавши себе у владу лукавого, він став на деякий час агентом сатани; однак цар і надалі перебував при владі, яку дав йому Бог, і тому вимагав послуху, наражаючи на небезпеку тих, котрі могли виявити його гріх. Йоав, який був більше відданий цареві, аніж Богові, порушив Закон Божий, тому що так звелів цар.
Давид отримав владу від Бога, але повинен був застосовувати її тільки в гармонії з божественним Законом. Коли ж він звелів вчинити те, що суперечило Божому Закону, то послух у такому випадку ставав гріхом. “Немає влади, яка не від Бога” (Римлянам 13:1), але ми не повинні коритися їй усупереч Божому Закону. Апостол Павло в Посланні до коринтян висуває принцип, яким ми повинні керуватися. Він говорить: “Будьте моїми наслідувачами, як і я Христа!” (1 Коринтянам 11:1).