Та й у самому Давиді відбулася велика зміна. Його дух був скрушений від усвідомлення власного гріха та його жахливих наслідків. Він відчував себе приниженим в очах своїх підлеглих. Вплив царя зменшився. До цього часу успіх Давида відносили на рахунок його сумлінного послуху Господнім Заповідям. Але тепер піддані, довідавшись про його гріх, могли почати вільно грішити. Авторитет Давида у власному домі також послабшав; йому важко було претендувати на повагу та послух його синів. Почуття провини змушувало його мовчати навіть там, де потрібно було чітко засудити гріх. Саме це заважало йому здійснювати правосуддя у власному домі. Поганий приклад батька вплинув на його синів, і Бог не міг перешкодити наслідкам цього. Він допускає закономірний розвиток подій, і тому Давид зазнавав суворого, хоч і заслуженого покарання.
Цілий рік після свого падіння Давид, здавалося, перебував у безпеці; не було помітно жодних ознак Божого гніву. Але над ним все ж тяжів божественний вирок. Швидко й неминуче наближався день суду й покарання, якого не могло відвернути ні каяття, ні душевні муки й ганьба, що затьмарили усе земне життя Давида. Ті, котрі, посилаючись на приклад Давида, намагаються применшити вину за власний гріх, повинні на підставі Біблії усвідомити, що шлях беззаконня — це жахливий і вельми важкий шлях.
Хоч, подібно до Давида, такі люди можуть розкаятись, їм доведеться пожинати плоди гріха вже в цьому житті, і вони зрозуміють, яка це гірка й тяжка справа.
Бог бажав, щоб історія падіння Давида стала застереженням, аби навіть ті, кого Він щедро благословляє і осипає милостями, ніколи не почували себе в безпеці, нехтуючи молитвою і втрачаючи пильність. Такою ж ця історія залишається і для тих, хто покірно намагається засвоїти Божу науку. Завдяки цій історії тисячі людей різних поколінь змогли усвідомити небезпеку, якою є сила спокусника. Падіння Давида — мужа, вельми вшанованого Господом, — пробуджує в людях недовір'я до самих себе. Вони розуміють, що лише Бог може вберегти Своєю силою тих, хто Йому довіряє. Знаючи, що саме в Ньому їхня сила й безпека, вони бояться вступати на територію сатани.
Навіть ще до того, як божественний вирок був проголошений Давидові, він уже встиг пожати плоди свого беззаконня. Його совість залишалась неспокійною. У 31-му псалмі змальовані душевні муки, яких йому довелося в той час зазнати:
“Блаженний, кому прощене беззаконня
і чий гріх покритий!
Блаженна людина,
якій Господь не поставить у вину гріха,
і в кого на душі немає лукавства.
Коли я мовчав, спорохнявіли кості мої
від цілоденного зітхання мого,
бо рука Твоя вдень та вночі наді мною тяжіла,
і сила моя висохла,
як вода у літню посуху”.
(Псалми 31:1—4)
50-й псалом висловлює каяття Давида після того, як його докорив Бог:
“Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї
і з великого милосердя Свого загладь беззаконня мої!
Обмий мене зовсім від мого беззаконня
й очисти мене від мого гріха,
бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх
переді мною постійно…
Очисть іссопом мене, — і я буду чистий,
обмий Ти мене, — і я стану білішим від снігу.
Дай мені відчути втіху й радість, —
і радітимуть кості, Тобою скрушені.
Обличчя своє заховай від гріхів моїх,
і всі беззаконня мої позгладжуй.
Серце чисте створи мені, Боже,
і правого духа в мені віднови.
Не відкинь мене від Свого лиця
й не забери Свого Духа від мене.
Верни мені радість спасіння Твого
і духом владичним підтримай мене.
Я буду навчати беззаконників дорогам Твоїм,—
і навернуться грішники до Тебе.
Визволь мене від переступу кровного, Боже,
Боже спасіння мого,
мій язик радісно величатиме Твою справедливість”.
(Псалми 50:1—16)
Таким чином, у цій священній пісні, яку виконували у зібраннях його народу, а також в присутності придворних: священиків і суддів, князів і воїнів, і яка мала розповідати усім прийдешнім поколінням історію його падіння, цар Ізраїлю докладно повідомляє про свій гріх, розкаяння і надію на прощення по милості Божій. Він не приховує свою провину, — навпаки, бажає, щоб сумна історія його падіння послужила наукою для інших.
Розкаяння Давида було щирим і глибоким. Він не зробив жодної спроби виправдати свій злочин. Не бажання уникнути грізних судів спонукувало його до молитви. Він бачив лише потворність свого гріха проти Бога, бачив порочність своєї душі і ненавидів гріх. Він просив у молитві не тільки прощення, а й чистоти серця. Давид не залишився у відчаї своєї боротьби. У Божих обітницях для грішників, які розкаялися, він вбачав доказ того, що буде прощений і прийнятий.
“Бо Ти жертви не прагнеш, — я дав би її,
в цілопаленнях не знаходиш задоволення.
Жертва Богові — дух скрушений;
серця скрушеного та розкаяного,
Ти, Боже, не відкинеш”.
(Псалми 50:18—19)
Хоча Давид і впав, та Господь підняв його. Тепер він був у тісніших стосунках з Богом і ближніми, аніж до падіння. Цар оспівує радість свого спасіння в таких словах:
Я визнав перед Тобою гріх свій
і не затаїв беззаконня свого.
Я сказав: “Признаюся в гріхах своїх перед Господом!”
і провину мого гріха Ти простив…
Ти покров мій, Ти від утиску будеш мене охороняти,
Ти обгорнеш мене радістю спасіння.
(Псалми 31:5—7)
Чимало людей нарікає, називаючи Бога несправедливим через те, що Він помилував Давида, вина котрого була такою великою, і водночас відкинув Саула, гріхи якого, на їхню думку, були менш жахливими. Але Давид упокорився і визнав свій гріх, тоді як Саул знехтував докором і зробив своє серце запеклим у нерозкаяності.
Ця історія з Давидового життя сповнена великого значення для грішника, що кається. Вона для нас — одна з найяскравіших ілюстрацій боротьби та спокус, які випадають на долю людства, а також щирого каяття перед Богом і віри в нашого Господа Ісуса Христа. В усі віки цей приклад був джерелом підбадьорення для тих, котрі впали в гріх і знемагали під тягарем своєї провини. Тисячі дітей Божих, які згрішили і мало не впали у відчай, пригадавши щире каяття та визнання провини Давида, були прийняті Богом, хоча він і був покараний за своє беззаконня; грішники знаходили в собі сили розкаятись і знову стати на шлях Божих Заповідей.
Кожний, хто, відчуваючи Божий докір, упокорить себе, визнає власний гріх і розкається, як це зробив Давид, може бути впевнений, що для нього є надія. Усякий, хто з вірою приймає Божі обітниці, знайде прощення. Господь ніколи не прожене душу, яка щиро кається. Він обіцяє: “Хіба буде триматися міцно Мого він захисту, щоб укласти мир зі Мною; і укладе він мир зі Мною” (Ісаї 27:5). “Нехай безбожник покине дорогу свою, а беззаконник — свої думки, і нехай до Господа навернеться, — і Він його помилує; і до нашого Бога, бо Він на прощення пребагатий!” (Ісаї 55:7).
Розділ 72. Повстання Авесалома
За основу цього розділу взято другу Книгу Самуїлову, розділи 13—19
“Він має оплатити вчетверо”, — таким був вирок, який Давид несвідомо виголосив самому собі, слухаючи притчу пророка Натана; і цей вирок мав виконатись. Четверо його синів повинні були загинути, і втрата кожного з них стала наслідком гріха батька.
Ганебний злочин Амнона, свого первістка, Давид залишив без покарання й догани. Закон карав смертю перелюбника, а протиприродний злочин Амнона робив його вину вдвічі тяжчою. Але Давид, пригнічений власним гріхом, не міг по справедливості притягти злочинця до відповідальності. Цілих два роки Авесалом — законний опікун рідної сестри, котру так жорстоко було скривджено, приховував свій намір помсти, щоб врешті-решт завдати нищівного удару. Під час учти, де були присутні царські сини, п'яний Амнон, винуватий у кровозмішанні, був убитий за наказом свого брата.
І знову подвійне покарання спіткало Давида. Він отримав страшну звістку: “Авесалом повбивав усіх царських синів, і не позосталося з них ні одного… І цар устав, і роздер шати свої, та й упав на землю, і усі слуги його, котрі стояли коло нього, пороздирали шати”. Царські сини, що в тривозі повернулися до Єрусалима, розповіли батькові правду: убитий лише Амнон; “і піднесли свій голос та й плакали. Та й сам цар і усі слуги його ревно плакали”. Авесалом утік до Талмая, царя Гешурського, батька своєї матері.