Тим часом ця тривожна вістка досягла Єрусалима й царя Давида. Несподівано він наче пробудився від сну, усвідомлюючи, що повстання визріло з вини людини, близької до трону. Рідний син, якого він так любив і якому довіряв, вчинив змову з наміром захопити царську владу і, без сумніву, позбавити його життя. У зв'язку з великою небезпекою Давид подолав депресію, яка вже давно пригнічувала його, і з притаманною йому колись енергією приготувався, щоб зустріти страшне лихо, що впало на нього. Авесалом зібрав своє військо у Хевроні, — лише в 20 милях від столиці. Незабаром повстанці з'являться біля воріт Єрусалима.
Зі свого палацу Давид дивився на столицю — “препишну країну, розраду всієї землі… місто можновладного царя” (Псалми 47:3). Він здригався від думки, що це місто наразиться на розграбування та винищення. Чи мав би він звернутись за допомогою до своїх підданих, які зберігали вірність йому, і захистити столицю? Чи дозволити, щоб Єрусалим був залитий кров'ю? Він прийняв рішення. Боже місто не повинно зазнати страхіття війни. Він залишить Єрусалим і випробує вірність свого народу, даючи йому змогу згуртуватися для підтримки свого царя. У час цієї великої кризи його обов'язок перед Богом і народом був у тому, щоб зберегти владу, якою його наділило Небо. Результат цієї боротьби він віддавав до Божих рук.
В покорі та печалі, гнаний улюбленим сином, Давид вийшов за ворота Єрусалима, змушений залишити свій престол, палац і Божий Ковчег. Люди йшли слідом за ним довгою, сумною, подібною до похоронної, процесією. Охорона Давида, яка складалась з керетян, пелетян та гатян — біля 600 чоловік, під командуванням Уттая, — супроводжувала царя. Але Давид, з характерною для нього безкорисливістю, не міг погодитися на те, аби ці чужинці, котрі знайшли в нього захист, зазнали разом з ним лиха. Він був здивований, що вони готові принести задля нього таку жертву. Тоді цар сказав до гатянина Уттая: “Чого й ти ідеш з нами? Повертайся і залишайся з тим царем, ти ж бо чужинець та вигнанець із свого краю. Учора щойно прийшов ти, а сьогодні я мав би турбувати тебе блукати з нами? Я ж піду куди доведеться. Повертайся і забери земляків своїх зі собою. А Господь учинить тобі милість та правду!”
Уттай відповів: “Як живий Господь і живий мій пан цар, — усюди, де буде мій пан цар, — чи то мертвий, чи живий, там буде і твій слуга!” Ці люди навернулися з язичництва до поклоніння Єгові і тепер, таким благородним чином, засвідчили свою вірність Богові та цареві. Давид з великою вдячністю прийняв їх відданість в такий критичний для нього час, і вони всі разом перейшли через потік Кедрон, вирушивши у пустелю.
І знову процесія зупинилась. До людей Давида наближалася група мужів, одягнених у священицькі шати. “Це був Садок та усі левити з ним, які несли Ковчег Божого Заповіту”. Люди, які були з Давидом, побачили у цьому добрий знак. Присутність священного символа була для них запорукою звільнення та остаточної перемоги. Усе це надихало народ тісніше згуртуватися навколо царя. Відсутність Ковчега в Єрусалимі мала б викликати жах у прибічників Авесалома.
Коли Давид побачив Ковчег, його серце на якийсь час сповнилося радості й надії, але швидко на зміну цим почуттям прийшли інші думки. На нього як на законного правителя Божого спадку покладалась серйозна відповідальність. Не особисті інтереси, а Божа слава та добробут ізраїльського народу повинні були перш за все хвилювати царя Ізраїлю. Бог, Який перебував серед херувимів, сказав про Єрусалим: “То місце Мого відпочинку повіки” (Псалми 131:14); без божественної вказівки ні священик, ні цар не мали права позбавити місто цього символа Божої присутності. Давид знав, що йому належить перебувати в повній гармонії з божественними постановами, інакше Ковчег міг би принести швидше лихо, аніж успіх. Його великий гріх був завжди перед ним. У змові, зробленій проти нього, він вбачав справедливий суд Божий. Меч, який, згідно з вироком, “не відступить від твого дому”, вже було витягнуто з піхов.
Звичайно результат боротьби був йому невідомий. Він не мав права позбавляти столицю народу священних предметів, які були втіленням волі божественного Повелителя, підвалиною порядку й процвітання царства.
Давид звелів Садоку: “Поверни Божий Ковчег до міста. Якщо я знайду милість у Господніх очах і Він поверне мене, то я побачу Його та мешкання Його. А якщо Він скаже: Не до вподоби ти мені, то ось я: нехай Він чинить зі мною, як до вподоби Йому”.
Давид додав: “Хіба ти не провидець (муж, призначений Богом навчати народ)? Вернися ж з миром до міста, а син твій Ахімаац та син Евіятарів Йонатан, — обидва ваші сини мають бути з вами. Глядіть же, я буду вичікувати коло переходів цієї пустині, аж поки не прийде від вас якась вістка, щоб повідомити мене”. Залишившись у місті, священики могли зробити добру послугу Давидові, дізнаючись про дії та наміри повстанців і таємно повідомляючи про це царя через своїх синів Ахімааца та Йонатана.
Коли священики повернули назад до Єрусалима, ще похмуріша тінь оповила втікачів. Їхній цар — вигнанець, самі вони — втікачі, позбавлені навіть Божого Ковчега; від страху та лихих передчуттів майбутнє, здавалося, було оповите темрявою. А Давид, піднімаючись на гору Оливну, плакав. Голова його була покрита, і він ішов босоніж. Та й увесь народ, що був із ним, — усі позакривали голови свої, і, йдучи плакали… І донесли Давидові вістку: “Ахітофел також серед зрадників з Авесаломом”. Знову Давид був змушений визнати, що лихо, яке спіткало його, є результатом гріха. Зрада Ахітофела, найздібнішого і найрозумнішого з політичних лідерів, була спричинена помстою за ганьбу, якої зазнала його сім'я, оскільки Вірсавія доводилась йому внучкою. І Давид сказав: “Господи, зведи ж пораду Ахітофела нанівець”. Зійшовши на вершину гори, цар схилився перед Богом у молитві, покладаючи на Нього тягар своєї душі та смиренно благаючи божественної милості. Його молитва, здавалося, була одразу ж почута. Хушай-аркеянин, мудрий і здібний радник, який завжди був вірним другом Давида, прийшов до нього у роздертій одежі, з посипаною попелом головою, щоб розділити долю позбавленого престолу царя-втікача. Осяяний божественним Провидінням, Давид зрозумів, що цей, вірний і щирий муж, був саме тією людиною, котра могла послужити інтересам царя, залишаючись радником у столиці. На прохання Давида Хушай повернувся до Єрусалима, щоб запропонувати свої послуги Авесалому та зруйнувати лукаву Ахігофелову раду.
З цим проблиском світла серед темряви цар і його супутники йшли далі, спускаючись по східному схилу Оливної гори; а далі їх шлях пролягав через скелясту безлюдну пустелю, — глухими ущелинами, кам'янистими, стрімкими стежками, в напрямку до Йордану. “І коли прийшов цар до Бахуріму, то там зустрів його чоловік із Саулової родини на ім'я Шім'ї, син Герин. Він вийшов і проклинав, кидаючи каміння на Давида та на усіх слуг царя Давида; його ж народ та усі лицарі були праворуч і ліворуч його. Проклинаючи, Шім'ї говорив: “Іди, іди геть, кривавий злочинце та негіднику. Господь повернув на тебе всю кров Саулового дому через те, що ти став царем замість нього. І віддав Господь царство в руки сина твого Авесалома, а ти ось у своєму нещасті, бо ти кривавий злочинець!”
У дні добробуту Давида Шім'ї ані словом, ані ділом не виявив жодної нелояльності цареві. Але у тяжкий для нього час цей веніяминовець показав свій справжній характер.
Шім'ї шанував Давида, коли той був на престолі, але проклинав його в час приниження. Підлий та егоїстичний, він міряв усіх людей власною міркою характеру і, підбурюваний сатаною, вилив свою ненависть на того, кого карав Бог. Дух, який спонукує людину торжествувати, ображати чи мучити тих, хто опинився в біді, є духом сатани.
Звинувачення Шім'ї проти Давида були неправдивими у повному розумінні цього слова — це був безпідставний та злобний наклеп. Давид не завинив ні перед Саулом, ні його родиною. Відомо, що коли Саул опинився в його владі і Давид міг убити його, Давид тільки відрізав край царського одягу, а потім ще й докоряв себе за те, що таким чином виявив неповагу до Господнього помазаника.
Про те, наскільки святим було ставлення Давида до людського життя, свідчить один вражаючий випадок з його життя. Одного дня, коли Давида переслідували, як дикого звіра, і він переховувався в печері Адуллам, звертаючись думками до свого безтурботного дитинства, з його вуст вирвався вигук: “О, якби хто напоїв мене водою з Вифліємської криниці, що біля воріт!” (2 Самуїлова 23:13—17).