Вифлієм у той час знаходився в руках филистимлян, але три лицарі із загону Давида все ж продерлися крізь охорону і принесли своєму панові води з Вифлиємської криниці. Давид не міг її пити. “Борони мене, Господи, вчинити таке, — вигукнув він, — чи ж не кров це людей, що пішли туди, ризикуючи власним життям?” Він з благоговінням вилив воду на землю як жертву Богові. Давид був воїном; у житті йому не раз доводилося бути свідком насильства, але небагато з тих, хто пережив подібне, змогли вберегти себе від розтліваючого впливу зла, яке робить людину жорстокою.
Племінник Давида Авішай, один з його найхоробріших начальників, не міг спокійно слухати образливі слова Шім'ї. “Навіщо, — вигукнув він, — проклинає цей мертвий пес мого пана-царя? Дозволь і я зітну йому голову!” Але цар заборонив йому: “Ось, мій син… шукає моєї душі, — сказав він, — а що вже говорити про цього веніяминівця! Дайте йому спокій, і нехай проклинає, бо так наказав зробити йому Господь! Може зглянеться Господь над моєю бідою і віддасть мені добром замість сьогоднішнього прокляття…”
Сумління нагадувало Давидові гіркі та принизливі для нього істини. В той час, як його вірні піддані дивувалися такому несподіваному поворотові долі, для царя це не було таємницею. Давид передчував, що такий час настане. Він і так дивувався, що Бог так довго терпів його гріхи та відкладав заслужене покарання. І тепер, в час такої поспішної та сумної втечі, босий, зодягнутий у лахміття замість царських шатів, прислухаючись до голосіння своїх прибічників, що відлунням відбивалося в горах, він думав про свою улюблену столицю — місто, що стало свідком його гріха і, згадуючи про Божу доброту й довготерпіння, не втрачав надії. Він вірив, що Господь ще виявить до нього милість.
Не один грішник намагається виправдати свій гріх, вказуючи на падіння Давида, але як мало таких, котрі каються та упокорюють себе подібно до нього. Як мало людей приймають докір та покарання з терпінням і стійкістю Давида… Він визнав свій гріх і упродовж багатьох років намагався виконувати свої обов'язки як вірний Божий слуга. Він працював на благо свого царства, і за часів його правління воно досягло небувалої могутності та розвитку. Давид також зібрав величезні запаси будівельних матеріалів для спорудження Божого дому; невже всі труди його життя тепер виявляться марними? Невже плоди самовідданої праці, геніального й мудрого управління державою попадуть в руки його нечестивого та віроломного сина, котрий не вболіває ані за Божу честь, ані за добробут Ізраїлю? Якими природними могли б видаватися нарікання Давида на Бога під час такого великого лиха!
Але він бачив, що причина цього лиха — його власний гріх. Лише слова пророка Михея вселяли надію в серце Давида: “Хоча я в темноті, але Господь моє світло! Буду зносити я гнів Господній, бо згрішив перед Ним, аж поки Він не вирішить справи моєї, і не вчинить суду наді мною” (Михея 7:8—9). Господь не залишив Давида. Його переживання, коли він, жорстоко скривджений і ображений, виявляв дух смирення та безкорисливості, великодушності та покірності, є однією з найблагородніших сторінок у його житті. Ще ніколи правитель Ізраїлю не був таким по-справжньому великим в очах Небес, як в цю годину найбільшого приниження.
Якби Бог дозволив Давидові безкарно грішити, порушувати божественні постанови і водночас мирно та благополучно керувати країною, то скептикам і невіруючим людям можна було б пробачити те, що вони використовують історію Давида як докір на адресу біблійної релігії. Але на основі переживань, через які Господь провів Давида, Він показує, що не може терпіти гріха чи виправдовувати його. Історія Давида допомагає нам також побачити ту велику мету, яку ставить Бог Своїм відношенням до гріха. Це дає змогу нам розпізнати навіть у найбільш тяжких судах виконання Його милостивих намірів, які служать на добро. Бог змусив Давида пройти під жезлом покарання, але не знищив його; горнило повинно очистити, а не спалити. Господь говорить: “Якщо вони зневажать Мої постанови, і не будуть триматися наказів Моїх, тоді жезлом покараю їхні переступи та поразами — їхнє беззаконня. Але милості Своєї Я не відійму від нього зовсім, і не залишу його в Своїй вірності” (Псалми 88:31—34).
Незабаром після того, як Давид залишив Єрусалим, до міста увійшов Авесалом зі своїм військом і без жодного опору заволодів фортецею Ізраїлю. Хушай був серед тих, хто першим вітав нового монарха, і царевич був приємно здивований, що старий друг і радник його батька приєднався до нього. Авесалом був упевнений в успіху. До цього часу усе, що він задумав, здійснилося; палко бажаючи зміцнити свій трон та завоювати довір'я народу, Авесалом запросив Хушая до царського двору.
Тепер Авесалом мав велику армію, але вона складалася переважно з людей, не готових до воєнних дій. Поки що їм не приходилось брати участі в жодному бою. Ахітофел добре знав, що становище Давида далеко не безнадійне. Чимало людей все ще зберігали вірність Давидові; його оточували випробувані воїни, вірні своєму цареві, а військом командували талановиті та досвідчені полководці. Ахітофел знав, що прояв ентузіазму, з яким було зустрінуто нового царя, поступиться місцем зворотній реакції. Якщо повстання зазнає поразки, Авесалом матиме змогу примиритися зі своїм батьком; тоді на Ахітофела як на його головного радника впаде найбільша вина за повстання і в результаті — найтяжче покарання. Щоб відрізати Авесалому усі шляхи для відступу, Ахітофел порадив йому зробити те, що в очах народу зробило б неможливим його примирення з батьком. З сатанинською підступністю цей лукавий і безпринципний державний муж переконував Авесалома додати до злочину повстання ще й злочин кровозмішання. На очах усього Ізраїлю він повинен був узяти собі наложниць свого батька; за звичаєм народів Сходу, це було свідченням того, що він успадкував престол свого батька. Авесалом вчинив згідно з цією огидною порадою. Так здійснилося Боже Слово, сказане Давидові через пророка: “Ось Я наведу на тебе зло з твого ж дому, і заберу жінок твоїх з-перед очей твоїх і віддам їх ближньому твоєму… ти вчинив потаємно, а Я зроблю усе це явним перед усім Ізраїлем та перед сонцем” (2 Самуїлова 12:11—12). Звичайно, не Бог спонукав Авесалома до цих нечестивих вчинків, але через гріх Давида Він не використав Своєї сили, щоб перешкодити цьому.
Ахітофел був високо шанований в Ізраїлі за мудрість, але йому бракувало світла, що походить від Бога. “Страх Господній — початок премудрості”(Приповісті 9:10); саме цього бракувало Ахітофелові, бо інакше він не додавав би злочину кровозмішання до державної зради. Люди із зіпсутими серцями планують діла беззаконня, ніби й не існує Всемогутнього Провидіння, Яке може перешкодити їхнім задумам, але “Той, Хто на небесах пробуває, — посміється над ними, Владика їх висміє!” (Псалми 2:4). Господь говорить: “Не захотіли поради Моєї, зневажили усі Мої докори! І тому будуть вони споживати з плодів вчинків доріг своїх, і з видумок своїх насичуватись, бо відступництво безумних вб'є їх і безпечність нерозумних їх зруйнує!” (Приповісті 1:30—32). Після того як план особистої безпеки, вироблений Ахітофелом, успішно виконався, він став переконувати Авесалома в необхідності негайно розпочати воєнні дії проти Давида. “Я виберу дванадцять тисяч чоловік, — сказав він, — і поженуся цієї ночі за Давидом. І нападу я на нього саме коли він змучений та знесилений, і він злякається, а увесь народ, що з ним розбіжиться, тоді я вб'ю лише царя. І приведу я увесь народ до тебе”. Цей план отримав схвалення царських радників. Якби він був втілений у життя, Давид, без сумніву, був би вбитий, але Господь втрутився і врятував його. Подіями керувало Провидіння, вище за мудрість прославленого Ахітофела. “Господь призначив знищити влучну Ахітофелову пораду, бо Господь хотів навести на Авесалома нещастя”.
Хушая не покликали на раду, та він і не пішов би без запрошення, щоб у ньому не запідозрили вивідувача; однак після того як нарада закінчилась, Авесалом, котрий шанобливо ставився до думки радника свого батька, розповів йому про план Ахітофела. Хушай розумів: якщо запропонований план здійсниться, то Давид загине. Цим разом Ахітофелова порада недобра. І сказав Хушай: “Ти знаєш батька свого та його людей, що вони відважні воїни, та й розлючені вони, як ведмедиця, у якої в полі забрали ведмежат. До того ж батько твій, досвідчений вояка, і не ночуватиме з народом. Тепер він ховається в одній з печер, або в якомусь іншому місці”. Хушай переконав Авесалома, що, переслідуючи Давида, захопити його не вдасться, а поразка викличе неминуче розчарування, що нанесе справі Авесалома велику втрату, “Бо увесь Ізраїль знає, що батько твій лицар і також хоробрі ті, котрі з ним”.