Хушай запропонував свій план, який вправно лестив марнославній, егоїстичній натурі, що любила хизуватися власною силою. “Тому раджу, нехай збереться до тебе увесь Ізраїль від Дана й аж до Беер-Шеви, многотою як пісок, що на березі моря, і ти сам виступиш з ними. Ми доберемось до нього, де б він не був, нападемо на нього, як падає роса на землю, і не залишимо ані його самого, ані його людей, що з ним. А якщо він сховається у якомусь місті, то увесь Ізраїль принесе у те місто шнури, та й стягнемо його у долину, так що не залишиться там ані камінчика”.
“І сказав Авесалом та всі Ізраїлеві мужі: ‘Ліпша рада аркеянина Хушая ніж рада Ахітофела!’” Але серед них був той, кого не можна було обдурити, хто ясно передбачав наслідки фатальної помилки Авесалома. Ахітофел розумів, що справа повстанців програна. Він знав також і те, що як би не склалася доля царського сина, для нього, радника, котрий був ініціатором його найтяжчих злочинів, пощади не буде. Ахітофел підтримував Авесалома у повстанні; за його порадою той вчинив найогидніший гріх, зганьбивши свого батька. Він порадив убити Давида і склав план цієї акції; він позбавив себе останньої можливості помиритися з царем, тепер же Авесалом віддав перевагу не йому, а іншому. Охоплений ревнощами, гнівом і відчаєм, Ахітофел “встав і пішов до свого дому, у своєму місті. Він зробив розпорядження щодо свого дому і повісився”. Ось до чого призвела мудрість людини, яка, незважаючи на всі свої блискучі здібності, не обрала Бога своїм Порадником. Сатана зваблює людей принадними обіцянками, але кожна душа, яка піддалась спокусі врешті-решт побачить, що “заплата за гріх — смерть” (Римлянам 6:23).
Хушай, не впевнений у тому, що мінливий цар дотримається його ради, не гаяв часу і попередив Давида, щоб той негайно перейшов Йордан. Священикам, котрі мали передати це повідомлення через своїх синів, він послав сказати: Так і так порадив Ахітофел Авесаломові та Ізраїлевим старшим, а я радив так і так. Скажіть Давидові: “Не ночуй цієї ночі в степах пустині, але негайно перейди на той бік, щоб не загинути цареві та усім людям, що з ним”.
Хоча молодих людей запідозрили у зраді і переслідували, однак вони успішно виконали своє небезпечне завдання. Давид, виснажений від втоми та душевного горя після першого дня втечі, отримав повідомлення, що йому потрібно перейти Йордан тієї ж ночі, оскільки його син хоче відібрати у нього життя.
Що мав відчути жорстоко скривджений батько і цар в тяжкий час страшної небезпеки? “Мужній і хоробрий муж”, доблесний воїн, монарх, слово котрого було законом, — зраджений сином, якого любив, якому потурав і сліпо довіряв, скривджений і залишений підданими, з котрими був пов'язаний найтіснішими узами честі й вірності! Тепер, виявившись у таких обставинах, якими словами скорботи Давид виливав горе своєї душі? В годину найтяжчого випробовування Давид, усім серцем покладаючись на Бога, співав:
“Господи, — як багато моїх ворогів,
як багато повстають проти мене!
Багато хто кажуть про мене:
Йому в Бозі спасіння нема.
Але Ти, Господи, щит мій та слава моя;
Ти підносиш вгору мою голову!
Я голосно кличу до Господа, —
і Він чує мене із святої Своєї гори.
Я лягаю і сплю, і пробуджуюся,
бо Господь зберігає мене,
я не побоюсь десятків тисяч люду,
які проти мене навколо отаборились!..
Спасіння від Господа,
і над народом Твоїм — Твоє благословення”.
(Псалми 3:1—9)
Давид і усі, що були з ним — воїни, державні діячі, старші за віком і молоді, жінки та маленькі діти, — уночі перейшли глибоку швидкоплинну ріку. “Так що до світанку не позосталося ані одного, хто б не перейшов Йордан”.
Давид і його люди прийшли до Маханаїму — резиденції Уш-Бошета. Це було добре укріплене місто, оточене з усіх боків горами і могло служити хорошим сховищем на випадок війни.
Це був також багатий край, мешканці якого дружелюбно ставилися до Давида. Тут до нього приєдналося чимало людей, а багаті люди щедро забезпечували їх їжею і всім необхідним.
Рада Хушая досягла своєї мети: Давидові вдалося уникнути смертельної небезпеки, але нерозважливий, поривчастий царевич не міг заспокоїтися і незабаром вирушив у погоню за батьком. “Авесалом перейшов Йордан, — він та усі Ізраїлеві мужі з ним”. Авесалом настановив Амаса, сина Давидової сестри Авігайли, начальником над усім своїм військом. Його армія була великою, але недисциплінованою і погано підготовленою до сутички з досвідченими воїнами його батька.
Давид розділив своїх людей на три загони, якими командували: Йоав, Авішай та Іттай-гатянин. Він мав намір очолити військо особисто, але проти такого рішення гаряче протестували начальники війська, радники та народ. “Ти не підеш! — сказали вони. — Бо якщо ми і втечемо, вони не сумуватимуть за нами. І якщо навіть половина нас поляже, вони не звернуть на нас уваги, бо ти — як десять тисяч нас. Буде краще якщо ти допомагатимеш нам із міста.” І сказав до них цар: “Що вважаєте за добре в очах ваших, я зроблю” (2 Самуїлова 18:3—4).
Зі стін міста було добре видно довгі лави заколотників. Самозванця оточувало численне військо, порівняно з яким військо Давида здавалось лише невеличкою жменькою людей. Але цар, дивлячись на армію противника, думав не про корону чи царство, і навіть не про власне життя, яке залежало від результату бою. Серце батька було сповнене любов'ю і жалем до свого непокірного сина.
Коли військо виходило з воріт міста, Давид підбадьорював своїх вірних воїнів, наказуючи йти вперед з надією, що Бог Ізраїлю дасть їм перемогу. Але навіть в цей момент він не міг заглушити почуття любові до Авесалома. Коли Йоав, переможець у сотнях битв, проходячи повз царя на чолі першої колони, схилив перед монархом свою горду голову, той тремтячим голосом сказав: “Будьте поблажливі, заради мене, до молодого чоловіка, до Авесалома”. Авішай та Іттай отримали те саме повеління: “Будьте поблажливі, заради мене, до молодого чоловіка, до Авесалома”. Тривога царя, здавалось, свідчила про те, що Авесалом для нього дорожчий, ніж його царство, ніж вірні піддані; тому ця тривога лише збільшила у воїнів обурення діями зрадливого сина.
Місцем битви став ліс поблизу Йордану, де чисельна перевага війська Авесалома завдала йому лише шкоди. Опинившись у лісовій хащі, серед боліт, загони Авесалома, яким бракувало дисципліни, розгубились і стали некерованими. “І був розбитий там Ізраїльський народ Давидовими слугами. Було того дня велике кровопролиття, — полягло двадцять тисяч!”
Авесалом, зрозумівши, що його справа програна, повернув назад, але заплутався волоссям у гілках розлогого дерева; мул, на якому він їхав, утік, і він безпомічно зависнув, ставши легкою здобиччю противника. У такому стані його знайшов якийсь воїн, котрий, боячись царського гніву, пощадив його, але розповів про це Йоавові. Йоав не довго вагався. Він був заприязнився з Авесаломом, двічі мирив його з Давидом, а той так безсоромно зловживав його довір'ям. Якби не переваги, які Авесалом отримав завдяки заступництву Йоава, це повстання з усім його страхіттям ніколи б не вибухнуло. Тепер у владі Йоава було одним ударом знищити заколотника цього лиха. “І він узяв в руки свої три стріли і послав їх у серце Авесалома… І взяли вони Авесалома та й кинули його в лісі у велику яму, і накидали над ним дуже велику могилу з каміння”.
Так загинули призвідники заколоту в Ізраїлі. Ахітофел сам відібрав собі життя. Царственний Авесалом, чия сліпуча врода була гордістю Ізраїлю, загинув у розквіті сил; його мертве тіло вкинули до ями, закидавши на знак вічної ганьби грудою каміння. Ще за життя Авесалом спорудив для себе розкішного пам'ятника в долині царів, але єдиним пам'ятним знаком, яким було позначено його могилу, стала купа каміння у відлюдній місцевості.