Бог звелів Ноєві: “Увійди ти і вся твоя родина в ковчег, бо Я побачив тебе одного праведним переді Мною в оцім роді”. Світ відкинув застереження Ноя, але його вплив і приклад стали благословенням для сім'ї. Нагородою за вірність і чистоту було спасіння Богом усіх її членів. Яка ж винагорода за батьківську вірність!
Милість вже не благала за грішний людський рід. Польові звірі й небесне птаство увійшли до сховища. Ной і усі його домашні також знаходились там, і “зачинив Господь за ними двері ковчега”. Спалах осліплюючого світла осяяв небо, і хмарина слави, набагато яскравіша за блискавку, спустилася з неба і стала біля входу до ковчега. Невидимі руки повільно зачинили масивні двері, зрушити які було не під силу тим, хто перебував усередині. Ной знаходився у ковчезі, а ті, що знехтували Божим милосердям, — поза ним. Двері були запечатані печаткою Небес; сам Бог замкнув їх, і тільки Він Один міг відчинити.
Так само зачиняться двері благодаті, коли Христос закінчить заступництво за грішний рід перед Своїм пришестям на хмарах небесних. Тоді божественна благодать вже не стримуватиме нечестивих, і сатана повністю опанує тими, котрі відкинули Божу милість. Вони навіть захочуть знищити народ Божий, але, як Ной був замкнений у ковчезі, так і праведні будуть захищені божественною силою.
Протягом семи днів після того, як Ной з родиною увійшов до ковчега, не було жодної ознаки бурі, яка насувалася б. За цей час випробовувалась їхня віра. Це був час торжества для навколишнього світу. Боже зволікання лише зміцнило їхню впевненість у тому, що проповідувана Ноєм вістка була обманом і потопу ніколи не буде. Незважаючи на серйозні та урочисті події, свідками яких вони були, коли тварини і птахи увійшли до ковчега, а ангел Божий зачинив двері, — вони продовжували розважатися, бенкетувати і навіть глузувати з цих очевидних виявів Божої сили. Натовпи людей збиралися біля ковчегу, висміюючи тих, що перебували в ньому, з нечуваною досі зухвалістю та люттю.
Але на восьмий день темні хмари вкрили небо. Почувся гуркіт грому, що супроводжувався спалахами блискавки. Незабаром впали перші великі краплини дощу. Світ ніколи не бачив нічого подібного, і серця людей огорнув жах. Кожного турбувало питання: “Невже Ной був правий, і світ приречений на загибель?!”. Небо ставало дедалі похмурішим, а дощ усе більше посилювався. Почулося ревіння звірів, охоплених несамовитим жахом; здавалося, цими безладними зойками вони оплакували як свою, так і долю людей. Тоді “відкрилися всі джерела великої безодні, і розчинилися небесні отвори”. Води зливалися із хмар у вигляді могутніх водоспадів. Річки вийшли з берегів і затопили рівнини. З неймовірною силою із надр землі також виривалися могутні струмені води, викидаючи на сотні футів угору величезні кам'яні брили, які, падаючи, утворювали глибокі воронки.
Уперше люди бачили, як руйнуються витвори їхніх рук. Розкішні палаци, чудові сади і гаї, в яких стояли їхні ідоли, були знищені блискавками з неба, і усюди лежали порозкидувані уламки. Жертівники, на яких приносилися людські жертви, були зруйновані, а ті, котрі поклонялися біля них, тремтіли від жаху, споглядаючи на силу живого Бога і усвідомлюючи, що вони гинуть унаслідок власної зіпсованості та ідолопоклонства.
Буря продовжувала шаленіти, розмітаючи в різні боки будівлі, дерева, каміння та грунт, Неможливо описати жах, який охопив людей і тварин. Ревіння розбурханої стихії пересилювало голосіння людей, що знехтували авторитетом Божим. Навіть сатана, змушений залишатися посеред розбурханої стихії, побоювався за своє існування. Досі він насолоджувався владою над могутнім людським родом і бажав, щоб люди продовжували жити, щоб чинити власні гидоти та поставати проти небесного Правителя. Тепер сатана проклинав Бога, звинувачуючи Його в несправедливості та жорстокості. Чимало людей, як і сатана, проклинали Бога і, якби змогли, скинули б Його з престолу сили і слави. Інші божеволіли від страху, простягали руки до ковчега і благали впустити їх. Однак даремними були ці благання. їхнє сумління нарешті прокинулось і вони зрозуміли, що є Бог, Котрий керує Всесвітом. Вони палко кликали Його, але надаремно; Він не чув їх, Тієї жахливої години люди побачили, що до загибелі їх призвело порушення Божого Закону. Однак хоча й визнавали свій гріх через страх перед покаранням, проте не відчували справжнього каяття та огиди до гріха. І якщо б суд над ними було скасовано, вони продовжували б виявляти свою повну зневагу до Неба.
Коли Божі суди прийдуть на землю перед тим, як світ буде знищений вогнем, нерозкаяні люди так само зрозуміють, у чому полягає їхній гріх, а саме: в презирливому ставленні до Його святого Закону. Однак справжнього каяття в них буде не більше, ніж у прадавніх грішників.
Декотрі у розпачі намагалися силою удертися до ковчега, але через міцність споруди всі зусилля буди даремними. Інші просто хапалися за ковчег, доки не були змиті розбурханою водою або не зазнали зіткнення з камінними брилами та плаваючими деревами. Коли шалений вітер і хвилі кидали ковчег з боку в бік, здавалось, кожна дощина його здригалася. Крики звірів, що перебували всередині свідчили про той страх і біль, яких вони зазнавали. Але ковчег у повній безпеці продовжував плисти серед розбурханої стихії. Зберегти його було доручено могутнім ангелам.
Звірі, налякані бурею, кидалися до людей, ніби сподіваючись отримати від них допомогу. Декотрі люди прив'язували себе і своїх дітей до сильних тварин, покладаючись на їхню витривалість; рятуючись від великої водиг вони пробували долати найвищі вершини. Інші прив'язували себе до стовбурів величезних дерев, що росли на вершинах пагорбів та гір, але, вирвані з корінням, дерева зникали у вируючій воді разом з людьми, прив'язаними до них. Місця, що обіцяли безпеку, зникали у вирі одне за одним. Коли вода почала підніматися все вище й вище, люди намагалися знайти притулок на найвищих горах. Часто між людиною і твариною точилася боротьба за мізерний клаптик землі, доки обох не змивали потоки.
З найвищих гірських вершин люди дивилися на безмежний океан. Тепер серйозні застереження Божого слуги перестали бути об'єктом презирства та насмішок. Як же палко бажали ці приречені на загибель грішники повернути втрачені можливості! Як вони благали, щоб їм була надана бодай одна година випробування, хоча б мить благодаті, ще одне слово з уст Ноя! Однак вони більше не могли чути лагідного голосу милості. Любов — не менше, ніж справедливість, — вимагала, щоб Божі суди поклали край гріху. Води помсти заливали останні острівки спасіння, і люди, що зневажали Бога, гинули в темних глибинах.
“Словом Божим… тодішній світ, водою потоплений, загинув. А теперішні небо й земля заховані тим самим Словом, і зберігаються для вогню на день суду й загибелі безбожних людей” (2 Петра 3:5—7). Наближається ще одна буря. Земля знову буде очищена спустошливим Божим гнівом, а гріх та грішники загинуть.
Гріхи, які вимагали покарання в допотопному світі, існують і в наші дні. Страх Божий залишив серця людей, а до Його Закону вони ставляться з байдужістю і зневагою. Своєю великою любов'ю до всього світського сучасне покоління уподібнюється допотопним людям. Христос сказав: “Бо як було за днів перед потопом: їли, пили, женилися й заміж виходили, аж до того дня, коли Ной увійшов у ковчег, і не знали, аж поки не прийшов потоп та й знищив усіх, — так буде і в прихід Сина Людського” (Матвія 24:38—39). Бог засудив людей допотопного світу не за те, що вони їли й пили. Він Сам дав їм у великому достатку плоди землі для задоволення фізичних потреб. Їхній гріх полягав у тому, що вони, вживаючи ці дари, не віддавали подяки своєму Подателю та опоганювали себе, потураючи бажанню свого апетиту без усяких меж.