Вождь повстання був убитий, і Йоав звуком сурми стримав своє військо від переслідування втікаючого противника; до царя одразу ж було послано гінців із вісткою.
Вартовий стояв на міському мурі, вдивляючись у той бік, де точився бій, раптом він зауважив самотнього чоловіка, що біг до міста. Незабаром з'явився ще один. Коли перший наблизився, вартовий сказав Цареві, який чекав біля воріт: Я бачу, як біжить перший Ахімааз, Садоків син. А цар промовив: “Він чоловік добрий і несе якусь добру вістку.” І кликнув Ахімааз до царя: “Перемога”. І впав він перед царем долілиць і сказав: “Благословенний Господь, Бог Твій, що видав людей, які піднесли руку свою проти мого пана царя”. На нетерпляче запитання царя: “Чи все гаразд із моїм юнаком Авесаломом?” Ахімааз відповів ухильно.
Прийшов другий гонець, вигукнувши: “Нехай прийме звістку мій пан цар, бо Господь помстився за тебе сьогодні всім, котрі повстали проти тебе”. Знову з уст батька зірвалось одне-єдине запитання, що найбільше турбувало його: “Чи усе гаразд із моїм юнаком, Авесаломом?” Не в змозі приховати страшну новину, вісник відповів: “Нехай станеться ворогам мого пана і царя та всім, що повстали на тебе, таке лихо, як з цим юнаком”. Цього було достатньо. Не запитуючи більше ні про що, Давид, схиливши голову, пішов у горницю над ворітьми і плакав, говорячи: “Сину мій, Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, якби я був помер замість тебе, Авесаломе. О, Авесаломе, сину мій, сину мій!”
Переможці, що поверталися з поля бою, наблизилися до міста, і гори сповнилися відлунням торжествуючих вигуків. Та коли воїни увійшли До міста, радісні вигуки змовкли, знамена опустились, і, похнюпившись, воїни йшли не як переможці, а швидше як ті, що зазнали поразки. Бо замість привітання царя, з горниці, що над воротами, до них долітав сумний плач і голосіння: “Сину мій, Авесаломе! Мій сину, мій сину, Авесаломе! О, якби я був помер замість тебе, о, Авесаломе, мій сину, мій сину!”
“Того дня перемога обернулася в жалобу для усього народу, бо народ почув, що засмутився цар за своїм сином. Тому входив народ того дня крадькома до міста, як прокрадається військо, засоромлене своєю втечею з місця бою”.
Йоав дуже обурився. Бог дав їм причину радіти й торжествувати: щойно було придушене одне з найбільших повстань, відомих будь-коли в історії Ізраїлю; і ось ця блискуча перемога перетворилася на жалобу за юнаком, за злочин якого заплатили ціною крові тисячі доблесних мужів. Суворий, різкий воєначальник пішов до царя й сміливо заявив: “Сьогодні ти засоромив усіх своїх слуг, які врятували життя твоє і життя синів та дочок твоїх… ти любиш своїх ворогів, і ненавидиш своїх друзів. Сьогодні ти показав, що князі і слуги у тебе ніщо; тепер я знаю, що якби Авесалом був живий, а ми всі були мертві, то ти був би нині задоволений… Отож вставай, вийди і говори до серця своїх слуг. Бо присягаю Господом, якщо ти не вийдеш, то цієї ночі ніхто не буде ночувати з тобою, і це буде найгірше за всяке лихо, що приходило на тебе від молодості твоєї аж дотепер”.
Хоча це був різкий і навіть жорстокий докір для убитого горем царя, Давид прийняв його. Усвідомлюючи, що воєначальник має рацію, він спустився до воріт і словами похвали підбадьорював своїх доблесних воїнів, які строєм проходили повз нього.
Розділ 73. Останні роки життя Давида
За основу цього розділу взято другу Книгу Самуїлову, розділ 24; перша Книга Царів, розділ 1; перша Книга Хронік, розділи 21; 28—29
Поразка Авесалома не відразу принесла мир царству. У заколоті взяла участь така велика кількість людей, що Давид не міг повернутися до своєї столиці і далі користуватися своїми царськими правами без запрошення племені. У зв'язку із замішанням, викликаним поразкою Авесалома, не було вжито негайних і рішучих заходів, аби закликати до повернення царя; коли ж покоління Юди врешті-решт вирішило повернути Давида, це розбудило ревнощі в інших, що призвело до військових сутичок. Однак цьому швидко було покладено край, і мир знову запанував у Ізраїлі.
Історія Давида є одним із найбільш вражаючих прикладів того, якою небезпечною для душі може стати влада, багатство і світська слава — усе те, чого найбільше прагнуть люди. Лише небагато людей володіють досвідом, який допомагає їм витримати подібне випробування. Ранні роки життя пастушка Давида навчили його смиренню, терпінню в праці та ніжному піклуванню про свої отари; спілкування з природою на самоті серед гір сприяло розвиткові музичних і поетичних здібностей юнака, спрямовувало його думки до Творця; сувора школа життя в пустелі вимагала мужності, сили духа, терпіння і віри в Бога. Усе це було призначене Господом, щоб приготувати Давида до ізраїльського престолу. Він радів дорогоцінним досвідам, за допомогою яких пізнавав Божу любов, і Святий Дух великою мірою перебував із ним. В історії Саула він бачив, якою марною є звичайна людська мудрість. І все ж світська слава та успіхи настільки ослабили характер Давида, що він неодноразово був переможений спокусником.
Взаємовідносини з язичницькими народами викликали в ізраїльтян бажання наслідувати їхні національні звичаї; вони загорілись честолюбивим прагненням світської величі. Як народ Єгови, Ізраїль мав бути прославлений, але, коли гордість та самовпевненість взяли гору, ізраїльтян перестала задовольняти така перевага. Їх понад усе хвилювало те, яке становище вони посідають поміж народами. З таким духом неможливо було уникнути спокуси. З метою завоювання інших народів Давид вирішив збільшити своє військо, вимагаючи військової служби від усіх, хто досяг належного віку. З цією метою потрібно було зробити перепис населення. Саме гордість і честолюбство спонукали царя вдатися до такого кроку. Перепис населення мав показати підданим, наскільки велика різниця між ослабленим царством, яким воно було до вступу Давида на престол, і величчю та процвітанням, якого воно зазнало в роки його правління. Усе це мало посилити і без того велику самовпевненість царя та народу. У Святому Письмі розповідається: “І повстав сатана на Ізраїль, і намовив Давида перелічити Ізраїль”. Фактично своїм процвітанням у роки правління Давида Ізраїль завдячував більше Божому благословенню, ніж здібностям царя та могутності його війська. Посилення військової могутності царства створило б у навколишніх народів враження, нібито Ізраїль покладає надію на свої армії, а не на силу Єгови.
Хоч ізраїльтяни й пишалися своєю національною величчю, план Давида щодо значного збільшення армії не отримав схвалення народу. Майбутня мобілізація викликала багато незадоволення; у зв'язку з цим царедворці вважали за необхідне скористатися послугами воєначальників, а не священиків чи суддів, котрі раніше здійснювали перепис. Мета цього починання цілковито суперечила принципам теократії. Навіть безпринципний Йоав запротестував: “Нехай Господь додасть до народу Свого в сто раз стільки, скільки є! Чи не всі вони, пане мій, царю, слуги мого пана? Навіщо ж вимагає цього пан мій? Навіщо цей гріх має впасти на Ізраїля? Та цареве слово перемогло Йоава. І вийшов Йоав, і обійшов увесь Ізраїль, і повернувся в Єрусалим”. Перепис ще не прийшов до свого завершення, як Давид усвідомив свій гріх. Осуджуючи самого себе, він звернувся до Бога: “Я тяжко згрішив, зробивши це! Та тепер прости, благаю, провину Свого раба, бо я зробив дуже нерозумно!” Наступного ранку через пророка Гада Давидові було сказано: “Так сказав Господь: Вибери собі: або три роки голоду, або три місяці твого втікання перед ворогами твоїми, коли меч ворогів твоїх доганятиме тебе, або три дні Господнього меча та моровиці в краю, і Ангел Господній буде нищити по усьому Ізраїльському краю. Так розваж, що мені відповісти Тому, Хто послав мене”.
Цар відповів: “Тяжко мені дуже! Нехай краще впаду в руки Господні, бо дуже велике Його милосердя, аніж потрапити в руки людські!”…
Край був уражений моровицею, від якої загинуло 70 тисяч ізраїльтян. Лихо ще не увійшло в столицю, як Давид підвів очі свої й побачив Господнього Ангела, що стояв між землею та небом, а в руці його був оголений меч, спрямований на Єрусалим. І впав Давид та старійшини, покриті веретищами, обличчями до землі. Цар благав Бога за Ізраїль: “Чи ж не я сказав рахувати народ? Я той, хто згрішив, і вчинив зло; я, пастух, вчинив зло, а оці вівці — що вони зробили? Нехай же рука твоя, Господи, Боже мій, впаде на мене та на дім батька мого, а не на народ Твій, щоб погубити його”.