Господи, Боже наш, усі ці достатки, що ми наготували для будови храму Тобі, Твоєму Святому Імені, — вони із Твоєї руки, і усе це — Твоє! Я знаю, Боже мій, що Ти вивідуєш серце й любиш щирість”.
У щирості серця свого я пожертвував це все, а тепер дивлюсь з радістю, що і народ Твій, який знаходиться тут, жертвує себе Тобі. Господи, Боже Авраама, Ісаака та Якова, наших батьків! Збережи ж навіки цей напрям думок серця народу Твого, і спрямуй їхнє серце до Тебе. А моєму синові Соломонові дай серце бездоганне, щоб виконувати Заповіді Твої, накази Твої та постанови Твої, і щоб зробив усе, і збудував храм, для якого я все приготував! І сказав Давид до усієї громади: “Прославте Господа, вашого Бога!” І уся громада славила Господа, Бога своїх батьків, — і нахилилися, і вклонилися усі до землі Господеві.
З великою старанністю цар збирав коштовні матеріали для побудови і оздоблення храму. Він склав чудові гімни, які мали звучати в його дворах. Тепер його серце раділо в Господі, тому що начальники та князі Ізраїлю так благородно відгукнулися на його заклик і посвятили себе на важливу працю, що чекала на них. Віддавши себе на служіння, вони були готові й на більші жертви. Вони збільшили свої пожертвування, даючи в скарбницю Господню із власного майна. Давид глибоко відчував своє безсилля забезпечити усіма матеріалами будівництво Божого дому, а тому вияв вірності з боку цих шляхетних мужів царства, котрі не тільки охоче відгукнулися на його заклик, від щирого серця посвячуючи свої багатства Єгові, але й посвятили себе на Його служіння, наповнив його серце радістю.
Один лише Бог викликав у Свого народу такий настрій і бажання. Він і повинен бути прославлений, а не людина. Це Він наділив людей земними багатствами, а Його Дух збудив у них бажання принести свої скарби для храму. Усе існуюче належить Господу; якби Божа любов не зворушила серця людей, зусилля царя виявилися б даремними і храм ніколи б не був споруджений.
Усе, що людина отримала від Божих щедрот, належить Йому. Дорогоцінні і прекрасні дари землі, якими Бог наділяє людей, посилаються їм для випробовування, аби виміряти глибину їхньої любові до Нього та вдячності за Його ласку. Усі багатства — матеріальні багатства чи інтелектуальні здібності — необхідно покласти як добровільну жертву до ніг Ісуса, щоб той, хто це робить, міг сказати разом з Давидом: “Бо все це — від Тебе, і з Твоєї руки отримане, дали ми Тобі”.
Давид відчував наближення смерті, однак його серце, як і раніше, було обтяжене турботою про Соломона та ізраїльське царство, процвітання якого великою мірою залежало від вірності царя. І він заповів своєму синові Соломону: “Ось, я йду дорогою, призначеною для усіх на світі; ти ж кріпися та вияви себе мужем. І будеш дотримуватись наказів Господа, Бога твого, щоб ходити Його дорогами, щоб виконувати постанови Його, Заповіді Його, та устави Його й свідчення Його… Щоб тобі щастило в усьому, що будеш робити, і скрізь, куди звернешся, щоб виповнив Господь Слово Своє, яке говорив мені, кажучи: Якщо сини твої вважатимуть на дороги свої, щоб ходити переді Мною у правді всім своїм серцем та всією душею своєю, то ніколи не забракне спадкоємця від тебе на троні Ізраїлевім!” (1 Царів 2:1—4).
Останні слова Давида, які знаходимо у Писанні, — це пісня надії, сповнена високих принципів і невмирущої віри:
“Слово Давида, сина Єссеєвого,
мужа високопоставленого,
помазаного Богом Якова,
і солодкого співця Ізраїлевого.
Дух Господній говорить в мені…
Той, хто владарює над людьми справедливо, —
панує у Божому страсі!
І він буде, як світло поранку безхмарного,
коли сонце з'являється на небі,
від його проміння трава виростає з землі по дощі!
Чим не такий є мій дім перед Богом,
бо Він уклав зі мною Заповіт
вічний, певний і надійний.
Бо Він спасіння моє й усе моє бажання!”.
(2 Самуїлова 23:1—5)
Великим було падіння Давида, але й глибоким виявилось його каяття, гарячою — любов і сильною — віра. Йому було багато прощено, тому що він багато полюбив (Луки 7:48).
Псалми Давида є відображенням усієї різноманітності пережитих ним досвідів — від мук винуватого сумління та самоосудження до вершин віри та найтіснішого спілкування з Богом. Історія його життя свідчить про те, що гріх приносить лише ганьбу та горе, а Божа любов і милість досягають навіть найбільших глибин; віра дає душам, що каються, право стати Божими синами. З усіх запевнень, які містяться в Його Слові, історія Давида є одним із найсильніших свідчень Божої вірності, справедливості та милості Його Заповіту.
Людина “втікає, мов тінь, — і не залишається”, “Слово ж нашого Бога повіки стоятиме”. “А милість Господня від віку й до віку на тих, хто боїться Його, і правда Його — над синами синів тих, що Його Заповіту дотримуються і пам Стають накази Його, щоб виконувати їх!” (Йова 14:2; Ісаї 40:8; Псалми 102:17—18). “Усе, що Бог робить, зостанеться навіки” (Екклезіяста 3:14).
Чудові обітниці були дані Давидові та його дому, обітниці, що сягають вічності і повністю здійсняться у Христі. Господь сказав: “Присягнув Я Давидові, рабу Моєму… щоб із ним була сильна рука Моя, а рамено Моє зміцнило його! …Із ним Моя вірність та милість Моя, а ім'ям Моїм його доля піднесеться, — Я покладу його руку на море і на ріки — правицю його. Він Мене буде кликати: “Ти мій Отець, Бог мій, і Скеля спасіння мого”. Я зроблю його перворідним, найвищим від земних царів. Навіки збережу милість Мою до нього, і Мій Заповіт з ним незмінний” (Псалми 88:4—29).
“І продовжу до віку рід його,
а трон його — як дні неба!”.
(Псалми 88:30)
“Він судитиме пригнічених серед народу,
і спасатиме дітей бідних,
і тиснути буде гнобителя.
Будуть боятися Тебе, доки сонця
і доки місяця, — з роду в рід!…
Праведний процвітатиме в Його дні,
і буде достаток спокою — аж поки світитиме місяць, —
і він запанує від моря до моря… Хай ім'я його буде навіки,
хай росте, поки сонце, ім'я його,
нехай благословляються ним, —
нехай хвалять його усі народи!”.
(Псалми 71:4—8, 17)
“Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його, і дадуть ім’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічности, Князь миру”. “Він буде Великий, і назветься Сином Всевишнього, і Господь Бог дасть Йому престол Його батька Давида. І повік царюватиме Він над домом Якова, і царюванню Його не буде кінця” (Ісаї 9:6; Луки 1:32—33).
Додатки
1.
Наказуючи фараонові звільнити Ізраїль, Господь сказав: “Син Мій, Мій первородний — то Ізраїль… Відпусти Мого сина, — і нехай Мені служить” (Вихід 4:22—23). Псалмоспівець пояснює, чому Бог визволив Ізраїль з Єгипту: “І Він з радістю вивів народ Свій, зо співом — вибраних Своїх. І дав їм землі народів, і посіли вони працю чужинців, щоб виконували Його Заповіді та закони Його берегли” (Псалми 104:43—45). З цього ми бачимо, що євреї не могли служити Богові в Єгипті.
У книзі Второзаконня (5:14—15) особливий наголос робиться на тій частині четвертої Заповіді, яка наказує, щоб раб і невільниця також мали відпочинок у суботній день, а ізраїльтянин повинен був пам'ятати, що й він був рабом у єгипетському краї. Господь сказав: “А день сьомий — субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні невільниця твоя, ні віл твій, ні осел твій, ні всяка худоба твоя, ні чужинець, що перебуває у твоєму дворі, — щоб відпочивав раб твій і невільниця твоя, як і ти. Пам'ятай, що ти був рабом в єгипетському краї, і вивів тебе Господь, Бог твій, звідти потужною рукою та простягнутим раменом, тому й наказав тобі Господь, Бог твій, святкувати суботній день”.