Поклоніння Анісу взагалі супроводжувалося найогиднішою розпустою, і в Писанні говориться, що поклоніння ізраїльтян золотому теляті теж відбувалося в атмосфері аморальності, характерної для язичницьких обрядів. Ми читаємо: “І повставали вони рано-вранці, і учинили цілопалення й мирні жертви. І засів народ до їди та до пиття, і знову встали забавлятися” (Вихід 32:6). Єврейське слово, перекладене як “забавлятися”, означає: “бавитися, підскакуючи, співаючи та танцюючи”. Такі танці, особливо серед єгиптян, мали плотський, непристойний характер. Слово, перекладене в наступному вірші як “зіпсувався” (“Зіпсувався народ твій, якого ти вивів із єгипетського краю”), ідентичне за значенням слову, вжитому в книзі Буття (6:11—12), де говориться, що земля зіпсувалась, бо “кожне тіло зіпсуло дорогу свою на землі”. Це пояснює страшний гнів Господній та Його бажання негайно знищити ізраїльтян.
5.
Десять Заповідей стали тим Заповітом, на який посилався Господь, пропонуючи Ізраїлю його укладення. Бог сказав: “Коли дійсно послухаєтесь Мого голосу і будете дотримуватись Заповіту Мого…” (Вихід 19:5). Десять Заповідей отримали назву Божого Заповіту ще до того, як такий Заповіт був укладений з Ізраїлем. Десять Заповідей були не угодою, а повелінням, яке Бог наказав ізраїльтянам виконувати. Таким чином, Десять Заповідей — Божий Заповіт — були покладені за основу Заповіту, укладеного поміж Ним та Ізраїлем. Десять Заповідей у всіх своїх деталях є “всіма тими словами”, на основі яких було укладено Заповіта (Вихід 24:8).
6.
Коли приносили жертву за гріх священика або усієї громади, тоді кров вносилась у Святеє; нею кропили перед завісою; кров також покладалася на роги золотого жертівника. Жир спалювали на жертівнику цілопалення у дворі, а м'ясо жертви спалювали поза табором (Левіт 4:1—21).
Коли ж жертва приносилась за начальника або за когось із людей, тоді кров не вносилась до Святого, а м'ясо жертви повинен був з'їсти священик, як Господь наказав Мойсею: “Священик, що приносить жертву за гріх, буде їсти її, — на святому місці хай її споживають, на подвір'ї Скинії Заповіту” (Левіт 4:22—35; 6:19).
7.
Те, що наш Господь Ісус Христос є Тим, Хто проголосив Закон, покликав Мойсея на гору і розмовляв з ним, стає очевидним на підставі наступних міркувань.
Христос є Тим, через Кого Бог у всі часи відкривав Себе людині: “Але в нас один Бог Отець, від Котрого все, і ми для Нього; і один Господь Ісус Христос, через Якого все, і ми через Нього” (1 Коринтянам 8:6). “Це той [Мойсей], що був у пустині на зборах [за перекладом з англійської мови: у церкві] з Ангелом, який промовляв до нього на горі Синай, та з батьками нашими, і який прийняв живі слова, щоб передати нам” (Дії 7:38). Цим ангелом був Ангел Божої присутності (Ісаї 63:9), Ангел, в Якого було Ім'я великого Єгови (Вихід 23:20—23). Такий вираз не може відноситися ні до кого іншого, крім Божого Сина.
Христос названий Словом Божим (Івана 1:1—3). Він має таке ім'я через те, що Бог у всі віки відкривав Себе людині в Особі Ісуса Христа. Це Його Дух надихав пророків (1 Петра 1:10—11). Він являв Себе їм як Ангел Господній, Вождь Господнього війська, Михаїл-Архангел.
8.
Сьогодні багатьох хвилює таке запитання: якщо теократія була доброю для стародавнього Ізраїлю, то чому теократична форма правління не може бути доброю і в наш час?
На це запитання легко дати відповідь. Теократія — це правління, яке отримує свою владу безпосередньо від Бога. Правління Ізраїлю справді було теократичним. Це дійсно було правління Боже. Біля палаючого куща Бог дав доручення Мойсеєві вивести Божий народ з Єгипту. За допомогою ознак і великих чудес Бог визволив Ізраїля з Єгипту, провадив його пустелею і, врешті-решт, привів до обітованого краю. Він управляв ними за допомогою суддів “аж до пророка Самуїла”. Саме до нього Бог звернувся, коли той був ще дитиною; через нього звіщав Свою волю. За днів Самуїла народ почав просити собі царя. Це прохання було задоволене — Бог обрав Саула, а Самуїл помазав його на царя Ізраїлю. Саул не виконував Божої волі, а оскільки він відкинув Господнє слово, то Господь відкинув і його, щоб він не був царем, і послав Самуїла помазати Давида царем Ізраїлю. Престол Давида Бог установив навіки. Писання говорить, що коли Соломон отримав царство замість свого батька Давида, тоді “сів Соломон на Господньому троні за царя на місці свого батька Давида” (1 Хронік 29:23). Як бачимо, Давидів трон був одночасно і троном Господнім; Соломон сів на Господньому троні як цар земного Божого царства. Пізніше престол перейшов до Седекії з роду Давидового, котрий став підвладним вавилонського царя і уклав урочистий заповіт на вірність цареві Вавилону. Таким чином Седекія розірвав свій Заповіт з Богом, Котрий промовив до нього: “А ти, недостойний, беззаконний князю Ізраїлів, на якого прийшов його день разом з кінцем твого нечестя, так говорить Господь Бог: Здійми корону й скинь вінець! Усе вже минулось! Те, що було внизу, піднесеться, а те, що було вгорі, понизиться! Я скину, скину, скину його, і його більше не буде, доки не прийде Той, Хто має на нього право й Кому Я дам його” (Єзекіїля 21:30—32; див. також 17:1—21).
Отже, ізраїльське царство стало підвладним Вавилону. Коли Вавилон упав і на його місце прийшла Мідо-Персія, воно було скинуте перший раз. Коли Мідо-Персія впала, а її місце заступила Греція, воно було скинуте вдруге. Коли грецька імперія поступилась Риму, воно було скинуте втретє. Слово Боже запевняє: “… Його більше не буде, доки не прийде Той, Хто має на нього право й Кому Я дам його”.
Хто ж це Той, Хто має право на нього? “… Даси Йому ім'я: Ісус. Він буде Великий, і Сином Всевишнього назветься, і Господь Бог дасть Йому престол Його батька Давида. І повік царюватиме Він над домом Якова, і царюванню Його не буде кінця” (Луки 1:31—33). І хоч Христос перебував на землі як “Пророк”, Страдник, Якому було відоме усяке горе, у ніч зради Він Сам проголосив: “Моє Царство — не від цього світу”. Отже, трон Господній був забраний з цього світу, і “його більше не буде, доки не прийде Той, Хто має на нього право…”; саме тоді трон Божий буде даний Христові. Це відбудеться на переломі — наприкінці цього світу і на початку “світу прийдешнього”.
Звертаючись до 12 апостолів, Спаситель сказав: “Я вам заповідаю Царство, як Отець Мій заповів Мені; щоб ви в Царстві Моїм їли й пили за столом Моїм і щоб ви сіли на престолах судити дванадцять племен Ізраїлевих” (Луки 22:29—30). З Євангелія Матвія, в якому говориться про Христову обітницю, дану 12 апостолам, дізнаємося, коли це станеться: “При відновленні світу, коли Син Людський сяде на престолі слави Своєї, сядете й ви на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих” (Матвія 19:28).
У притчі про таланти Христос постає в образі чоловіка славного роду, який “відправився в далеку країну, щоб царство прийняти й повернутись” (Луки 19:12). Ісус Сам повідомив, коли саме Він сяде на престолі: “Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї. І зберуться перед Ним усі народи” (Матвія 25:31—32).
На цей час чекає і автор книги Відкриття, котрий говорить: “Царства світу цього стали царствами нашого Господа та Христа Його, і Він царюватиме вічні віки” (Об'явлення 11:15). З контексту видно, коли це відбудеться: “І розлютилися язичники; і гнів Твій прийшов, і час мертвих судити, і дати нагороду рабам Твоїм: пророкам і святим, і тим, що бояться імені Твого, малим і великим, і погубити тих, які губили землю” (вірш 18). Христове Царство буде встановлене в час остаточного суду, коли праведні отримають нагороду, а нечестиві будуть покарані. Коли ж будуть знищені усі, котрі протистоять вищій владі Христа, тоді царства цього світу стануть царствами нашого Господа Ісуса Христа.