Христос зацарює як “Цар над царями і Господь над панами” (Об'явлення 19:16). “А царство, і панування, і велич царств під усім небом буде дане народові святих Всевишнього”. “І приймуть царство святі Всевишнього, і будуть міцно тримати царювання аж на віки віків” (Даниїла 7:27—28).
До того часу Царство Христове не може бути встановлене на землі. Його послідовники вважають себе “чужинцями й приходьками на землі”. Апостол Павло говорить: “Життя ж наше на небесах, звідки ми й очікуємо Спасителя, Господа Ісуса Христа” (Євреям 11:13; Филип'янам 3:20).
Оскільки царство відійшло від Ізраїлю, Бог більше не уповноважував окрему людину або групу людей втілювати вжиття Божі принципи безпосередньо від Його Імені. “Мені належить помста, Я відплачу”, — говорить Господь (Римлянам 12:19). Громадянські уряди регулюють взаємостосунки людини з людиною, але не мають жодного відношення до обов'язків зі сфери відносин людини з Богом. Іншими словами, опріч ізраїльського царства на землі не існувало жодного правління, де Бог керував би державними справами через сповнених Божим Духом мужів. Там, де люди намагалися створити теократичне правління на зразок ізраїльського, вони обов'язково брали на себе право вільного трактування, зміни та втілення в життя Божого Закону. Люди привласнювали собі право управляти совістю інших людей, незаконно захоплюючи привілей, який належить лише Богові.
За часів теократичного правління в Ізраїлі, гріхи, вчинені проти Бога, зазнавали, однак, покарання світськими методами. Вирок виконувався не тільки з божественної санкції, а й під Його безпосереднім контролем та за Його наказом. Чарівники та ідолопоклонники мали бути винищені. Богохульство та святотатство каралися смертю. Численні язичницькі народи мали бути викорінені. Але таке покарання здійснювалося Тим, Який читає серця людей, знає міру їхньої вини і виявляє мудрість та милість щодо Свого творіння. Коли ж за цю справу беруться особистості зі своїми людськими слабкостями та пристрастями, тоді, безсумнівно, відчиняються двері для неприборканої несправедливості та жорстокості, здійснюються нелюдські за своєю жорстокістю злочини; і все це робиться в священне Ім'я Христа.
Ізраїльські закони, що карали за провини, вчинені проти Бога, служать підставою для аргументів, за допомогою яких намагаються довести необхідність покарання за подібні гріхи в наш час. Такими аргументами користуються всі релігійні гонителі, аби виправдати власні вчинки. В основу релігійної тиранії та переслідувань покладено принцип, за яким Бог нібито уповноважив людину здійснювати контроль над сумлінням іншого. Але всі, хто дотримуються такої думки, забувають, що нині ми живемо в іншу епоху, в умовах, які цілковито відрізняються від умов, у яких перебував Ізраїль; ізраїльське царство було символом Христового Царства, котре буде встановлене тільки з Його Другим пришестям, і не у владі людини контролювати або чинити тиск на інших в питаннях, що стосуються їхніх взаємовідносин з Богом.
9.
Щодо питання ідентичності Рами Самуїлової та Рами Веніяминової, д-р Едерхайм, зокрема, писав: “Ці два питання, здається, вирішені: Саул мешкав у Гів'ї і вперше зустрівся з Самуїлом у Рамі. Але, якщо це так, то на підставі Першої книги Самуїлової (10:1) не можна вважати Раму Самуїлову за Раму Веніяминову або ж ототожнювати її із сучасним містом Небі Самуїл [Nebi Samuel], розташованим на північному заході, на відстані чотирьох миль від Єрусалима”.