Люди, що мали страх перед Господом, благали Його втрутитися. “І зійшов Господь, щоб побачити місто та башту, що людські сини будували”. Через милість до світу Він зруйнував задум будівничих, пам'ятник їхньої зухвалості. З любові до них Він змішав їхню мову, не давши їм таким чином змоги здійснити свої бунтівні наміри. Бог довго терпить гріховність людей, даючи їм достатньо можливостей покаятись, але Він помічає усі їхні лихі задуми, спрямовані на те, щоб протидіяти авторитету Його справедливого і святого Закону. Час від часу невидима рука, що тримає скіпетр правління, змушена приборкувати нечестя. Це незаперечний доказ того, що Творець Всесвіту, Який володіє безмежною мудрістю, любов'ю та істиною, є Верховним Правителем неба і землі; ніхто не може безкарно зневажати Його владу.
Лихі задуми будівничих Вавилонської вежі закінчилися ганьбою і поразкою. Пам'ятник їхньої гордині став пам'ятником безумству. Однак люди продовжують йти тим самим шляхом, — покладаючись на себе і відкидаючи Божий Закон. Цей принцип намагався втілити в життя сатана серед небожителів; ним керувався і Каїн, коли приносив свою жертву.
І в наш час люди продовжують зводити високі вежі. Безбожники засновують свої теорії на наукових припущеннях, відкидаючи відкриття Слова Божого. Вони дозволяють собі критикувати Боже правління, зневажають Його Закон і вихваляються необмеженими можливостями людського розуму. А через те, “що за вчинок лихий скоро не чиниться присуд, то серце людських синів повне бажання чинити зло” (Екклезіяста 8:11).
Чимало людей з так званого християнського світу відвертаються від простих біблійних наук, будують своє віровчення на людських вигадках і приємних для слуху байках, вказуючи на споруджену ними вежу як на засіб, за допомогою якого можна досягти Небес. Люди із захопленням прислухаються до красномовних слів, які навчають, що грішник не помре, а спасіння можна осягти і без послуху Божому Закону. Якби так звані послідовники Христа керувалися Божим мірилом, вони прийшли б до єдності, але доки людська мудрість буде підноситися над Його Святим Словом, доти існуватимуть розділення, суперечки та розбрат. Замішання, що існує і в наш час поміж ворогуючими віровченнями та сектами, отримало влучну назву “Вавилон”, яку біблійне пророцтво (Об'явлення 14:8; 18:2) застосовує до церков останнього часу, що полюбили світ.
Чимало є й таких, котрі сподіваються влаштувати для себе рай завдяки багатству та владі. Вони “сміються й злісно говорять про утиск, говорять бундючно” (Псалми 72:8), топчуть людські права і зневажають божественний авторитет. Ці гордії можуть деякий час мати велику владу та успіх у всіх своїх починаннях, але кінець їхній буде жалюгідним та гірким.
Час Божих судів надходить. Всевишній зійде, аби подивитися, що збудували людські сини. Він виявить Свою верховну владу; витвори людської гордості будуть зруйновані. “Господь споглядає з небес і бачить усіх синів людських, приглядається з місця оселі Своєї до всіх мешканців землі” (Псалми 32:13—14). “Господь обертає раду народів у ніщо; Він нівечить задуми людські. Задум Господній навіки стоятиме, думки Його серця — на вічні віки!” (Псалми 32:10—11).
Розділ 11. Покликання Авраама
За основу цього розділу взято книгу Буття, розділ 12
Після вавилонського змішання мов, коли народ розсіявся, ідолопоклонство знову поширилося майже по всій землі; Господь врешті-решт залишив запеклих беззаконників на їхніх гріховних шляхах. З роду Симового Він обрав Авраама, зробивши його хоронителем Свого Закону для прийдешніх поколінь. Авраам виріс в атмосфері марновірства і язичництва. Навіть дім його батька, завдяки котрому збереглося правдиве знання про Бога, поступився перед спокусливим впливом оточення, і “служили вони не Єгові, а іншим богам”. Але істинна віра не повинна була згаснути. Бог завжди зберігав залишок; який продовжував служити Йому. Завдяки Адаму, Сифу, Єноху, Метушалаху, Ноєві, Симу дорогоцінне відкриття Його волі було збережене в кожному поколінні. Ця священна відповідальність була покладена на сина Тераха. Спокуси ідолопоклонства чатували на нього на кожному кроці, але даремно. Вірний серед невірних, незіпсутий загальним відступництвом, він залишався шанувальником єдиного правдивого Бога: “Господь близький до всіх, хто кличе до Нього, хто кличе до Нього в істині!” (Псалми 144:18). Бог відкрив Авраамові Свою волю і ознайомив його з вимогами Вічного Закону та з Планом спасіння, який мав виконатися через Христа.
Авраамовї була дана обітниця, особливо дорога для людей того часу, — про численність його нащадків та національну велич. “Народом великим тебе Я зроблю, поблагословлю Я тебе, і звеличу ім'я твоє, — І будеш ти благословенним”. До цієї додавалася ще одна обітниця для спадкоємця віри, дорожча за всі інші: з його родоводу мав вийти Відкупитель світу: “І благословляться в тобі всі племена землі”. Проте першою умовою для виконання цієї обітниці мало стати випробування віри; від нього вимагалася жертва.
І було Слово Боже до Авраама: “Вийди зі своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до краю, який Я тобі покажу”. Щоб Бог міг приготувати Авраама до його великої місії хоронителя священних істин, він повинен був залишити оточення, в якому зростав. Вплив родини і друзів перешкодив би вихованню, яке Господь мав намір дати Своєму слузі. Тепер, коли Авраам особливим чином був пов'язаний з Небом, він повинен був жити серед чужих. Він мав бути особливим мужем, характер якого відрізнявся б від усього світу. Авраам не міг дати пояснення своїм вчинкам, і навіть друзі не розуміли його. Духовні предмети потрібно розуміти духовно, тому мотиви та вчинки Авраама не сприймалися його родичами-язичниками.
“Вірою Авраам скорився покликові йти в країну, яку мав потім отримати в спадщину, пішов, не знаючи, куди йде” (Євреям 11:8). Беззаперечний послух Авраама є одним із найразючіших доказів віри в усій Біблії. Віра була для нього “підставою сподіваного, впевненістю у невидимому”. Покладаючись на божественну обітницю, не маючи жодної зовнішньої ознаки у тому, що вона виконається, він залишив свій дім, рідних, батьківщину і пішов, не знаючи, куди Бог поведе його. “Вірою він перебував в обітованій землі, як на чужій, мешкаючи у наметах з Ісааком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці” (Євреям 11:9).
Випробування, якого зазнав Авраам, було не з легких; від нього вимагалася чимала жертва. Його зв'язували тісні узи з батьківщиною, родиною і домівкою, проте він без вагань підкорився поклику. Він не ставив питань про Обітовану землю: чи родючий там грунт, чи здоровий клімат, чи добре там середовище і чи володіє той край можливостями для намноження багатства. Бог сказав — і Його слуга повинен послухатися; найщасливішим місцем на землі було для нього те, яке йому призначив Бог.
І в наш час чимало людей проходять через такі ж випробування, що й Авраам. Голос Божий не промовляє до них безпосередньо з небес, але Він закликає їх через вчення Свого Слова та події, допущені Провидінням. Можливо, від них вимагається залишити кар'єру, яка обіцяє багатство і славу, товариство, друзів, вигідні зв'язки і навіть відмовитися від рідних, щоб іти дорогою, яка є нічим іншим, як шляхом самозречення, нестатків і жертовності. Бог має для них роботу, а спокійне й легке життя, друзі та родичі стоятимуть на перешкоді формування саме тих рис характеру, які необхідні для виконання цієї роботи… Бог відвертає їхню увагу від людського авторитету, людської сили, аби вони відчували потребу в Його допомозі та залежали повністю від Нього; щоб Він міг відкрити Себе їм. Хто готовий, відгукнувшись на заклик Провидіння, залишити свої виплекані мрії та коло друзів? Хто візьме на себе нові обов'язки та вирушить у невідомі місця, охоче й наполегливо працюючи для Бога і розцінюючи втрати як надбання задля Христа? Той, хто чинить так, має віру Авраама і розділить з ним “у безмірнім багатстві славу вічної ваги”, порівняно з якою “страждання теперішнього часу нічого не варті” (2 Коринтянам 4:17; Римлянам 8:18).