Авраам, який мирно жив у дубових гаях Мамре, довідався від одного з утікачів про битву та лихо, що спіткало його небожа. Він не тримав зла на Лота за його невдячність. Керуючись любов'ю, яку відчував до Лота, дядько вирішив врятувати небожа. Покладаючись перш за все на божественне керівництво, Авраам приготувався до війни. З числа своїх людей він вибрав 318 вправних слуг, вихованих у страсі Божому, навчених слухатися свого господаря і володіти зброєю. Його союзники — Мамре, Ешкол та Анер — також приєдналися до нього зі своїми людьми, і всі разом кинулися навздогін за загарбниками. Еламський цар та його союзники отаборилися в Дані, на північному кордоні Ханаану. Захоплені перемогою, вони, забувши про обережність, влаштували бенкет. Патріарх розділив людей так, щоб оточити увесь табір, і вночі напав на нього. Блискавична та несподівана атака увінчалася швидкою перемогою. Еламський цар був убитий; його армія, охоплена панікою, зазнала повної поразки. Лот із родиною та інші полонені з усім своїм майном були звільнені, і переможцям дісталася велика здобич. Ця перемога стала можливою завдяки Аврааму, котрий покладався на Бога. Послідовник Єгови не тільки зробив велику послугу країні, а й виявився доблесним мужем. Усі переконалися, що праведність — це не боягузтво і що релігія Авраама сприяла мужності для захисту прав покривджених. Цей героїчний вчинок зробив Авраама вельми впливовим серед навколишніх племен. При його поверненні цар Содому вийшов зі своїм почтом вшанувати переможця. Він запропонував героєві взяти усю здобич і просив повернути лише полонених. За військовим правилом здобич належала переможцеві, але Авраам вирушив у похід не задля наживи, тому він відмовився скористатися нещастям інших, а тільки попросив, щоб його союзники отримали належну їм частку.
Мало є таких, котрі, зазнавши подібного випробування, повелися б так благородно, як Авраам. Мало хто встояв би перед спокусою отримати таку багату здобич. Приклад Авраама — це докір своєкорисливості. Авраам поважав принципи справедливості та гуманності. Його поведінка — втілення божественного правила: “І будеш любити ближнього свого, як самого себе” (Левіт 19:18). “Підіймаю свою руку, — сказав він, — до Господа, Бога Всевишнього, Творця неба й землі, — що я ні нитки, ні ремінця від сандалів, нічого не візьму з того всього, що належить тобі, щоб ти ке сказав: збагатив я Авраама”. Він не хотів дати жодного приводу думати, ніби утрутився у війну задля наживи і що своїм добробутом завдячує їхнім дарам і ласці. Бог обіцяв благословити Авраама, і вся слава повинна була належати Йому.
Привітати патрїарха-переможця вийшов Мелхиседек, цар Салиму, котрий виніс хліб та вино, аби його армія могла підкріпити свої сили. Як “священик Бога Всевишнього”, він поблагословив Авраама і подякував Господеві, Котрий звершив таке велике визволення через Свого слугу. “І Авраам дав йому десятину з усього”.
З радістю Авраам повертався до своїх наметів та отар, однак його непокоїли тривожні думки. Він був мирною людиною, по можливості уникав ворожнечі й суперечок, і тепер із жахом згадував про криваву різанину, свідком якої став. Авраам розумів: народи, військам яких він завдав поразки, без сумніву, вдаватимуться до набігів на Ханаан, а він стане особливим об'єктом для помсти. Якщо через це він буде втягнутий у міжплеменні чвари, то мирному і спокійному життю прийде кінець. Більше того, Авраам ще не заволодів Ханааном, до того ж не сподівався мати спадкоємця, над котрим би здійснилася обітниця.
У нічному видінні Авраам знову почув божественний голос: “Не бійся, Аврааме, — промовив Князь над князями, — Я тобі щит, нагорода твоя вельми велика”. Але Авраам був настільки пригнічений недобрими передчуттями, що не міг, як колись, беззастережно повірити в цю обітницю. Він молився, щоб отримати видимий доказ того, що вона виконається. Як же могла виконатися обітниця Заповіту, якщо Авраам не мав сина? “Що Ти дасиш мені, — сказав він, — коли я бездітним залишаюсь”? “І хтось зі слуг мого дому стане моїм спадкоємцем”. Він запропонував усиновити свого вірного слугу Еліезера і зробити його спадкоємцем. Проте Бог запевнив Авраама, що спадкоємцем буде його власний син. Він звелів йому вийти з намету і поглянути на незлічену кількість зірок, що виблискували на небі. Коли Авраам дивився на зорі, він почув голос: “Таким буде насіння твоє!” “Увірував Авраам Богові, і це йому залічено в праведність” (Римлянам 4:3).
Однак патріарх усе ще просив дати йому якусь видиму ознаку, котра зміцнила б його віру і була б доказом для прийдешніх поколінь, — доказом того, що Бог виконає Свої милостиві задуми щодо них. Господь зволив укласти Заповіт зі Своїм слугою, використовуючи звичаї, до яких удавалися люди під час укладення урочистої угоди. Згідно з божественним повелінням, Авраам приніс у жертву трирічних теля, козу й барана, розсік кожну тварину та порозкладав шматки на невеликій відстані один від одного. Окрім цього, він приніс у жертву горлицю і молодого голуба, котрих, проте, не розсікав. Коли це все було зроблено, Авраам із благоговінням пройшов поміж розкладеними частинами жертовних тварин, даючи урочисту клятву завжди слухатися Бога. Виявляючи пильність і наполегливість, він залишався біля принесених у жертву тварин аж до заходу сонця, оберігаючи від опоганення та хижих птахів, які могли пожерти їх. Коли сонце вже готове було сховатися за обрієм, Авраам поринув у глибокий сон. Господь відкрив йому, що він не одразу заволодіє Обітованою землею і що його потомки зазнають страждань, перш ніж замешкають у Ханаанській землі. Авраамові був також відкритий План викуплення, що передбачав смерть Христа — велику жертву, — і Його прихід у славі. Авраам бачив також Землю, відновлену у своїй едемській красі, Що буде дана йому у вічне Володіння як остаточне і повне виконання обітниці.
На підтвердження цього Заповіту Бога з людьми, дим, ніби з печі, та полум'я вогню — символи божественної присутності — пройшли поміж розсіченими жертвами та поглинули їх. Знову Авраам почув Божий голос, який підтвердив обітницю дати його нащадкам Ханаанську землю: “…від річки Єгипту аж до великої річки Єфрата”.
Після того, як Авраам прожив у Ханаані близько двадцяти п'яти років, йому з'явився Господь і сказав: “Я Бог Всемогутній! Ходи перед лицем Моїм, і будь непорочний”. У благоговінні патріарх упав на лице своє, а голос продовжував: “Я, Господь — ось Мій Заповіт із тобою: ти станеш батьком багатьох народів”. На знак виконання цього Заповіту його ім'я Аврам було змінене на Авраам, що означало “батько багатьох”. Сара отримала ім'я Сарра — “княгиня”, бо, як запевнив божественний голос, “вийдуть з неї народи, і царі народів…”.
В цей час Авраамові було вказано на обряд обрізання як “печать праведності через віру, яку мав ще в необрізанні” (Римлянам 4:11). Цього обряду повинні були дотримуватися патріарх і його нащадки: на знак того, що вони посвячували себе на служіння Богові, відокремлюючись від ідолопоклонників, і що Бог вважав їх Своїм особливим скарбом. Дотриманням цього обряду вони свідчили, що виконуватимуть умови Заповіту, укладеного з Авраамом. Вони не повинні були укладати шлюбів із язичниками, бо це позбавило б їх шанобливого ставлення до Бога та Його святого Закону, наражаючи на спокусу переймати гріховні звичаї навколишніх народів і впадаючи в ідолопоклонство.
Бог сподобив Авраама великої честі. Небесні ангели відвідували його, розмовляючи з ним як із другом. Коли суди Божі мали відвідати Содом, це також не було приховано від Авраама, і він став заступником перед Богом за грішників. Його зустріч з ангелами — чудовий приклад гостинності.
Одного літнього спекотного полудня патріарх сидів біля входу до намету, милуючись тихим і мирним краєвидом, коли раптом у далечині помітив трьох подорожніх, що наближалися до нього. Неподалік від його намету незнайомці зупинилися, ніби радячись, яким шляхом іти їм далі. Не чекаючи, поки вони звернуться до нього з будь-яким проханням, Авраам швидко підвівся — і, щоб подорожні не вирушили в протилежному напрямку, поспішив за ними; він з особливою люб'язністю попросив їх вшанувати його, зупинившись у нього для перепочинку. Авраам власноручно приніс води, щоб гості могли обмити вкриті дорожнім пилом ноги. Доки вони відпочивали у затінку, він потурбувався про їжу для прибулих. Коли все було подане, у той час як вони їли, господар шанобливо стояв біля них. Цей вчинок люб'язності Бог розцінив настільки важливим, що про нього згадується в Його Слові; через тисячу років натхненний Божим Духом апостол писав: “Не забувайте гостинності, бо деякі через неї не знаючи, прийняли ангелів” (Євреям 13:2).