Був у нашому селі чоловік - Чорнокрил Павло звали, а в його жінка Ганна. Обоє були сироти, побралися й жили собі двойко.
Він був чоловік поважний і ходив усе понуро, а серцем був палкий навіки. Не многомовний, а коли вже розговориться, то паше його кожне слово полум’ям. Був з себе чорнявий і хороший дуже.
А вона молодесенька, люба та мила, з ясними очима, з веселим серцем, - коло його як пташенятко звивається… Вдосвіта, раненько, вона вже прокинулася, вже робить і співає, було, й сусід порозбуджує своїм голосочком. Чуєш, було, на світанню:
Слухаєш, а тут і сонечко сходить...
Бувало, що той Павло похмурий такий сидить, а то й словом її гірким зачепить - вона терпеливодушна, ясна та весела. Він у чому помилиться - вона себе повинуватить; він її скривдить - вона його перепрошує.
- Ти в мене не жінка, - було, Павло їй говорить, - ти в мене дитина добра. Ти того біди-лишенька людського не знаєш, не розбираєш...
- А тобі важко дуже? - спитає та близенько сяде коло його, дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує!
- Мені важко... Доля лихая, люди недобрі, вбожество гіркеє... мені важко!
- А якби я із тобою журилася?
- Ні, моя ясочко, проживай веселою. Як гляну я на тебе часом, то і сам розважуся: тобі, бач, усе смішки та втішки, - воно й краще. А коли б ще ти засумувала, бідна тоді голова моя! Важко самому журитись, а ще важче буде, коли й ти затужиш, а моя несила розважити тоді... Хай Бог боронить! Проживай, моя ясочко, веселою!
- То й добре! - одкаже йому, всміхаючись.
І жили вони собі, вже три роки побравшися.
Тоді женивсь наш пан молодий і пойняв собі багату жінку: везли за нею посагу - господи-світе! Наче чумацька валка з Криму йшла.
Наїхало за нею і хлопців і дівчат кімнатних, і шевців, і кравців, і прачок, і швачок. У дворі панському наче рій вироївся: людей-людей!
Почалися пири та бенкети, музики та танці: гуде будинок.
Такеньки уся зима-зимська перезимувалась.
Дожидали пани якогось празника собі, сад прибирали - загадали чоловіків пригнати на ту садову роботу. Сад панський великий... У йому й хатиночки побудовані, у йому й бесідочки... Одна ще була така, що на версі, на даху, місяцеві роги стриміли... Не те, щоб цього треба для чого було - ні до чого воно, а так-то вже - аби було: звісно, пани - що хотять, те й роблять. Там і лавочки, й столички, й мраморяні панни, русавки, чи що, і жвавий хлопчик якийсь із луком та із стрілкою націлявся з-за рожевих кущів.
От і клопоталися чоловіки у тому саду: пісок возили, східці по згір’ю направляли та місточки через рівчаки ладили. Спішної треба було роботи, і ото тамечка вони робили з раннього ранку до пізнього вечора.
Саме тоді весна молода йшла. Вже вода ставна летіла, й стали поскакувать щучки дрібненькі, а в рівчаку струмочок забурчав; заворушивсь на дереві листочок і червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землі одтеплої; вже бджола за обніжжю летіла гудучи. Вилися між деревами якісь сіресенькі пташечки, малесечкі, з пищанням своїм веселим; верба у жовтім пушку диминіла, а на вербі сорока смілива скреготала. Вже вечоріло та вечоріло... На селі вже гомін стишався; люди йшли з панщини. Вертавсь і Павло додому.
Ішов він садом панським із своїм возом порожнім та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловіку трудніше: запаси вже пожив, а новини ще не діждався. І думав він собі, в кого-то хліба позичати, якому доброму чоловікові вклонитись треба буде... А було тихо та тихо, тільки хрущі гули літаючи. Коли чується йому, наче хто сильне ридає неподачеку. Він зупинився, прислухався - ридає-плаче хтось поза блигомими кущами. Він ті кущі потихеньку прогорнув - сидить дівчина на лавочці, попустила свої руки білі в великій тузі, росють дрібно сльози її обличчя молоде. Він дивиться та дивиться. І довго дивився без жадної й думки, а так от, як от на світову зорю дивляться, що яка-то гарна вона та ясная.
Скинула дівчина очима... Як побачила - стрепенулася, здивувалась, злякалася.
- Звідки ви? До кого? Чого ви? - запитує.
- Як сильне ви ридали! - одказав.
Нічого не прибрав більш їй одмовити.
Вона як заридає знову!
- Боже мій милий: - скрикнула, - це вже не первий отак я вечір ридаю. Світ вже мені не милий, а Господь смерті не посила!
- Ви за молодою панією, мабуть, придані?
- За нею. Ох, лихо моє та тяжкеє! Завезли ж мене на чужу сторону - нещаслива головонько моя! Хоч усюди гірка наша доля, та все-таки між своїх людей легш: кожного я знаю, мене кожне знає; там мені і стежечки знакомісінькі, хати усі відомісінькі, - там земля ріднесенька! А тут от, на чужині, так, як у темному лісі, так, як на морі!