І тут він почав думати, як йому з цього кола вискочити. Інший розв’язав би справу просто: забрав свого чемодана, плюнув на чотирикімнатну квартиру, на машину й на дружину таку плюнув би обов’язково. Заяву до суду написав би, так, мовляв, і так, не зійшлися характерами, й тому знати її не хочу, бачити не бажаю.
Так зробила б будь-яка звичайна людина. Та в тім-то й річ, що Павло Павлович не був звичайною людиною, а був геніальним винахідником. Ось він і знайшов вихід, який ще нікому не снився.
– Є, — каже він мені, — в мене одна ідея. Навіть розрахунки зробив. Усе сходиться. Виявляється, усе дуже просто. Зайдете якось надвечір до моєї лабораторії, я вам дещо покажу.
Я спочатку навіть не зрозумів, до чого тут розрахунки й що він може мені показати в лабораторії такого, що допоможе йому звільнитися від тієї ненаситної. А може, він там якийсь космічний апарат винайшов, щоб на Місяць чи на Марс відлетіти у довготривале відрядження? Це на Павла Павловича схоже — сховається у космосі від дружини і буде переживати.
До його лабораторії я завітав наступного ж вечора. Підвів він мене до якоїсь металевої шафи. Величенька була шафа, з масивними дверима, які чомусь зачинялися зсередини.
— Ось, — каже, — мій рятувальний човен.
Я обмацав ту шафу, вдаючи, ніби справді щось розумію. А він стоїть, посміхається:
— Незабаром відпливатиму. Чи будуть які доручення на 1960 рік?
Я витріщився на нього. Збожеволів, думаю, з такою дружиною будь-хто збожеволіє.
А він мовби почув мої думки.
— Ні, — каже, — я не збожеволів і божеволіти не збираюсь. Просто маю можливість виправити одну помилку в своїй біографії. Виявляється, усе дуже просто. Для цього, правда, довелося побудувати машину часу, але навіть одна людська біографія варта більшого.
– І коли відбуваєте, Павле Павловичу? — питаю обережно, а сам думаю, чи сьогодні мені доповідну написати директору, чи до завтрашнього дня справа почекає.
— Та хоч сьогодні. Хочете, я вас прихоплю? Місця тут і на двох вистачить. А доповідну директорові раджу не писати. Завтра ніхто й не згадає, що в інституті працював такий собі лауреат і без п’яти хвилин доктор Павло Павлович Павленко. Невелика, мінімальна зміна в часових полях, і все. Я опиняюся у 1960 році, знаходжу там дурноверхого Пашку Павленка, котрий посварився з своєю коханою Оленкою, переконую його негайно знайти її і на колінах благати пробачення. Він це зробить. Я уже про це подбаю. Можете мені вірити. І як тільки вони простягнуть руки одне до одного, я зникну. Їх перший поцілунок після сварки перекреслить мене, мою машину часу, все, що стосується життя і діяльності фізика Павла Павловича Павленка. А життя йтиме своїм шляхом, з невеличкою поправкою, яка, я сподіваюсь, не позначиться суттєво на розвиткові земної цивілізації. На моєму місці працюватиме хтось інший і робитиме це не гірше від мене. Моя нинішня дружина знайде собі іншого дурня — такі, як вона, завжди знаходять те, що їм треба, те, що вони хочуть мати. До побачення, мій друже. Цікаво, ви, можливо, зустрінетеся з тим, іншим Павлом Павленком. Яким він буде?
Так воно все й сталося. Того ж таки вечора. Тільки я чомусь нічого не забув про Павла Павловича. Всі забули, наче й ніколи його не було, а я ні. Можливо, тому, що був у радіусі дії силового поля машини часу. Потім уже випадково в сусідньому будівельному управлінні розшукав я виконроба Павленка Павла Павловича.
Твір відшукав Сергій ТРОНЬКО, 2017.