Скоропадський побачив те, чого не змогли побачити не тільки прем’єр Львов, міністри Гучков та Керенський, але про що навіть не мріяли у своїх «пломбованих вагонах» лідери більшовиків. А от що писав Павло Петрович у 1918 році: «…далі буде гірше, більшовизм заллє всю Україну. Не буде ні України, ні Росії».
24—28 березня 1917-го Павло та Олександра Скоропадські зустрілись у Києві у кращому готелі міста — «Континенталь» на Хрещатику. П’ять днів відпустки з коханою після нескінченних солдатських мітингів здалися Скоропадському раєм. Але й у любовному хмелі генерал устигав багато чого довідатися про політичне «київське життя».
На цей час у Києві стало широко відомо про малозрозумілу діяльність Української Центральної Ради, що вимагала від нового революційного уряду чи автономії, чи незалежності України. 19 березня 1917-го у Києві, під час багатолюдної маніфестації, частина революційних мас уже виступала під жовто-синім національним українським прапором із гаслами, що закликали до автономії, а по місту ходили звернення Центральної Ради «До українського народу». У цьому зверненні особливо різала око Скоропадському вимога ввести українську мову в урядових і неурядових установах українських губерній.
У березні 1917-го спалахнула зірка Михайла Сергійовича Грушевського (1866–1934), що тільки-но приїхав із «московського заслання» до Києва і став головою Центральної Ради, він уже рекламувався як славетний революційний лідер і «батько української нації». Народився Грушевський на Холмщині (нинішня Польща) в українській родині викладача гімназії. Михайло Грушевський закінчив Київський університет і став професійним істориком, що написав досить спірну багатотомну «Історію України-Руси».
З 1890 року він увійшов до «Київської громади», а 1894 року став професором Львівського університету. Жив Грушевський у Львові, де сформувався як ліберальний український політик, засновник Національно-демократичної партії. Можна казати, що Грушевський склався як людина у XIX столітті. У 1905–1907 роках він перебрався до Києва та Петербурга, а у 1907–1914 роках знову жив у Львові, де викладав в університеті. 1914 року був заарештований російською владою за «австрофільство».
Інший лідер Центральної Ради — Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951) — був іншої генерації й іншого походження — з найбідніших селян Херсонської губернії. З 1900 року він став активістом Революційної української партії. 1902 року потрапив до в’язниці, його було виключено з першого курсу юридичного факультету Київського університету. 1902 року на з’їзді РУП Винниченко обирається до керівництва партії, а через рік опиняється під арештом, у дисциплінарному батальйоні. Далі — втеча за кордон, у Галичину, де він стає членом Закордонного комітету РУП, співредактором партійної газети, засновником Української соціал-демократичної робітничої партії. Винниченко бере участь у революції, але 1907 року ховається на еміграції в Європі. З 1902 року Винниченко почав активно видаватись як прозаїк і драматург і незабаром став найбільш відомим українським письменником. 1917 року Винниченко — лідер Центральної Ради, редактор центрального органу УСДРП.
Скоропадський тоді передчуває, що революція не зупиниться на півзаходах, що постане «чорний переділ» і селянський погром садиб, що незабаром із мільйонера він може перетворитися на жебрака, обтяженого великою родиною.
4 квітня 1917 року Павло Петрович письмово наказує дружині: «…я наполягаю категорично на заставі маєтків». Генерал пише: «Скоріше ми підемо по шляху всіляких соціальних експериментів, зрештою життя, можливо, поліпшиться, але 50 років ми і наші діти будемо приречені на важке життя». Він уже побоюється за життя дружини та своїх дітей, попереджаючи, що «…буде ще в Петрограді кривава боротьба». Він радить дружині на час революції виїхати з Петрограда, подалі від насильства, хоча б до… Японії.