Наприкінці квітня 1917-го Скоропадський поїхав до штабу командуючого Особливою армією Балуєва і по дорозі зупинився у Сарнах, де провів кілька годин серед офіцерів рідної кінної гвардії. Майбутньому гетьманові запам’ятався гвардійський офіцер-поляк Ходкевич, який переконував Скоропадського у тім, що генерал «…мусив би взяти участь в українському русі, що… міг би бути видатним українським діячем, гетьманом». Скоропадському ця розмова виявилася пророчою, він описав її у споминах, щоправда, приправивши її брехливим кокетством — «…все це мені здавалося малоцікавим». Ні, Павло Петрович уже мріяв про особливу роль в історії і сподівався вирватись із провінційної Коломиї, де перебував штаб 34-го корпусу, у велику політику…
Тим часом у Києві Центральна Рада, успішно провівши Національний конгрес, зміцнила свої позиції, заявляючи про себе як про політичне представництво всього українського народу. 5 травня 1917-го у Києві відкрився Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що зібрав близько 700 представників від солдатів-українців усіх фронтів, тилу, матросів Чорноморського та Балтійського флотів. Найбільш радикальні патріоти-«самосгійники» (група М. Міхновського) пропонували з’їзду провести військовий переворот — заарештувати начальника Київського військового округу й оголосити Україну незалежною державою. Але більшість з’їзду виступила тільки за автономію України та за переформування армії за національно-територіальним принципом, за українізацію бойових частин армії та Чорноморського флоту.
З’їзд створив Український Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, що взявся за організацію українського війська та українізацію «старих» регулярних частин армії. До Генерального комітету ввійшли: літератор Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра, юрист Микола Міхновський, доктор Іван Луценко, генерал-майор Михайло Іванов, підполковники Юрій Капкан і Віктор Павленко та інші. Надалі ці лідери почали відігравати головну роль у справі формування нової української армії. Незабаром Петлюра став головою Генерального комітету, поручик Василь Кедровський — його заступником у справах армії, моряк Письменний — у справах флоту, а капітан Аполлон Певний — у справах Вільного козацтва. Генеральний комітет сподівався поширити свій вплив і на вояків Південно-Західного та Румунського фронтів, однак із «українізацією» військових частин там були ще великі проблеми.
Цікаво, що генерал Скоропадський іще до з’їзду зустрічався із солдатом-депутатом Всеукраїнського військового з’їзду. Солдат цей був висунутий українським комітетом корпусу, і Скоропадський переконував делегата у тім, що небезпечно і несвоєчасно організовувати окремі українські частини «під вогнем ворога». Тоді ще Скоропадський вважав, що українізація зруйнує армію і підштовхне до розпаду Росії.
У травні 1917-го Тимчасовий уряд іще побоювався розвитку українського руху в армії. У відповідь на резолюції київського військового з’їзду структури Тимчасового уряду, не визнавши його рішень, назвали Генеральний військовий комітет «повністю приватною самостійною організацією». Тимчасовий уряд категорично не підпускав Генеральний комітет до армійських структур. У російській армії, як у калейдоскопі, постійно мінялися головнокомандуючі, командуючі фронтами й арміями. Тільки на Південно-Західному фронті, до якого відносився корпус Скоропадського, за травень — грудень 1917-го змінилося 8 головнокомандуючих-генералів: легендарний О. Брусилов командував фронтом до 21 травня, О. Гутор — до 10 липня, Л. Корнілов — до 18 липня, П. С. Балуєв — до 31 липня, О. І. Денікін — до 29 серпня, Ф. Є. Огородников — до 9 вересня, М. Г. Володченко — до 24 листопада, М. Стогов — до 25 грудня.
Військовий міністр Тимчасового уряду Олександр Керенський, прибувши до Києва 20 травня 1917-го, заявив, що перегрупування військ за національним принципом у сучасних умовах війни є неможливим. Керенський вказав, що всі вимоги «українців» будуть вирішуватися тільки під час Всеросійських Установчих зборів, які були намічені на осінь 1917 року.
Командуючим Київського військового округу був революційний полковник Костянтин Оберучев — масон і есер «з підпільним стажем». Однак цей революціонер відкидав наявність «українського питання» і вважав ідею українізації армії за диверсію. Оберучев був переконаний у тому, що Всеукраїнський військовий з’їзд хоче провести переворот у Києві, й погрожував арештом його організаторам.