Звернемося до спогадів генерала Денікіна — відвертого супротивника українізації армії: «Командний елемент двояко ставився до питання націоналізації. Більша частина — зовсім негативно, менша — з деякою надією, що, пориваючи зв’язок з Радою робітничих і солдатських депутатів, створювані заново національні частини можуть уникнути помилок, захоплень демократизації і стати здоровим ядром для зміцнення фронту та створення армії. Генерал Алексеев рішуче протидіяв усім спробам націоналізації… Генерал Брусилов самовільно дозволив перше українське формування, просячи потім Верховного головнокомандуючого “не скасовувати і не підривати тим його авторитету”. Полк залишили… Уряд недовго зберігав своє початкове тверде рішення проти націоналізації. Декларація 2 липня, поряд із наданням Україні автономії, дозволила і питання націоналізації військ: “уряд вважає за можливе продовжувати сприяти більш тісному національному об’єднанню українців у рядах самої армії або комплектуванню окремих частин винятково українцями, наскільки такий захід не порушить боєздатності армії… і визнає можливим залучити до здійснення цього завдання самих вояків-українців, що направляються Центральною Радою у військове міністерство, Генеральний штаб та Ставку”».
«Мир з українцями», що привіз Керенський до Петрограда, викликав внутрішню кризу Тимчасового уряду — чотири міністри-кадети на знак протесту проти претензій Центральної Ради 3 червня 1917-го вийшли з уряду. А вже наступного дня — 4 червня — почалося більшовицько-анархістське повстання у Петербурзі. І хоча це повстання було швидко придушене, Тимчасовий уряд став катастрофічно втрачати народну підтримку.
З липня 1917-го Центральна Рада видала свій Другий Універсал, у якому трохи відступила від своїх радикальних вимог. Було вирішено утриматися від проголошення автономії України до рішення Всеросійських Установчих зборів (приблизно до жовтня 1917-го) в обмін на визнання Тимчасовим урядом «Тимчасового крайового уряду України» — Генерального Секретаріату. В Універсалі вказувалося, що Центральна Рада буде мати своїх представників при військовому міністрі Росії, у Ставці Верховного головнокомандуючого та у Генеральному російському штабі. Петлюра оголосив свій наказ «законного військового міністра крайового уряду» про негайне відправлення на фронт Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького.
Але полк ім. Богдана Хмельницького (до 2600 багнетів) взагалі відмовився йти на фронт. Солдати заявили, що вони бажають «захищати революцію» в тилу та охороняти Центральну Раду. Таке поводження українського полку ставило під сумнів усі спроби українізувати армію.
На ранок 5 липня 1917-го під впливом групи Міхновського стався безглуздий бунт Другого українського полку ім. гетьмана Полуботка (4600 багнетів). Солдати-«полуботківці» так само не мали бажання виїжджати на фронт, заявляючи про свою «місію» — «охороняти волю України». Полуботківці залишили свої казарми і кинулися до центру Києва з неясними цілями змінити весь хід історії України. Вони захопили штаб міліції, пошту, телеграф, «Арсенал», інтендантські склади, розгромили будинок командуючого округом, поставили свою варту біля стратегічних об’єктів… Солдати заарештували десятки офіцерів, зривали з них погони… А далі вони не знали що робити… Солдатам було обіцяне приєднання до повстання всіх українських частин і головне — перехід Центральної Ради на бік повсталих. Але Генеральний Секретаріат, Генеральний військовий комітет, Центральна Рада виступили проти повстання як «дискредитації ідеї». Варту полку ім. Полуботка було замінено на варту полку ім. Хмельницького. Солдати бунтівного полку, побоюючись покарань, погодилися негайно вирушити на захист Батьківщини і вже через тиждень були вислані на фронт.
Під час цих драматичних подій Скоропадський перебував у штабі Київського військового округу і був готовий виступити проти бунтівників… або на їхню підтримку. У залежності від переможців… Якби Центральна Рада підтримала повстання полуботківців, можливо, Скоропадський виступив би вже тоді одним із «ліквідаторів» Центральної Ради та «української комедії», як уявляв процеси в Україні генерал Оберучев.
Після провалу заколоту полку ім. Полуботка Скоропадський засудив заколот, а Міхновський, за наказом Оберучева, був висланий із Києва на Румунський фронт.
Розділ 4