Треба зазначити, що генерал Микола Герасимович Володченко, походженням із Чернігівщини, генштабіст та ветеран Російсько-японської та Першої світової війн, схвально ставився до українізації корпусів Південно-Західного фронту і симпатизував Скоропадському. Влітку 1917-го генерал Володченко став відвертим прихильником Центральної Ради, а вже у вересні 1917-го він звернувся до прем’єра Винниченка з пропозицією повністю підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді. Тоді Винниченко не підтримав цього проекту й відмовився прийняти генерала. Вже у листопаді 1917-го Володченко перевів війська Південно-Західного фронту в підпорядкування Центральної Ради.
Перебуваючи у Бердичеві, Скоропадський на запрошення представників 34-го корпусу завітав на фронтовий Український військовий з’їзд. На засіданні, на якому він був присутній, розглядалося питання українізації 34-го корпусу. Головував на з’їзді поки що мало відомий штабс-капітан Микола Шинкар. Павло Петрович пригадував: «Мене це зібрання «соціалістів» привітало тому, що я командував українським корпусом».
Цілковита підтримка Центральною Радою позиції Тимчасового уряду під час заколоту Корнілова змінила ставлення Петрограда до «українського питання». Українізацію як противагу впливу реакційних «корніловських» офіцерів та посиленню впливу більшовиків в армії було нарешті офіційно дозволено. Генерали Брусилов і Щербачов висловилися за повну українізацію окремих частин.
12 вересня 1917-го до нового Верховного головнокомандуючого приїхала українська делегація на чолі з Петлюрою. Керенський та Верховний головнокомандуючий генерал Духонін підписали наказ про українізацію 20 дивізій і кількох десятків запасних полків. Було визнано українські військові організації, в українізовані частини почали направляти українських комісарів.
На Південно-Західному фронті (7-а, 8-а, 11-а, Особлива армії, що складалися з 24 армійських та 3 кавалерійських корпусів) п’ять корпусів (6-й, 11-й, 32-й, 34-й, 41-й) були призначені до тотальної українізації. На Галичині тримав фронт Шостий корпус (2-й український, він же Запорізький) генерал-лейтенанта Мандрика, що українізувався за активної участі генералів В. Кирея та О. Грекова. Вони змогли українізувати тільки 4-у дивізію 6-го корпусу. Одинадцятий корпус генерал-майора П. Єрошевича, що тримав фронт у Буковині, почав українізуватися тільки у грудні 1917-го, коли українізувалася лише 12-а дивізія, інші дивізії прийняли бік більшовиків. У листопаді—грудні 1917-го 32-й та 41-й корпуси повністю були розкладені більшовиками і вже не згадувались як корпуси для українізації.
На кінець вересня 1917-го Скоропадський повернувся до свого корпусу в Меджибож. Він згадував: «За час моєї відсутності у всіх комітетах піднявся хаос у зв’язку з подіями у Ставці…», вояки вважали, що Перший український корпус «…буде розігнано, й ухвалили проти цього повстати».
Вересень 1917-го був для генерала щасливим — він «вийшов сухим» після могильовського арешту, до штабу в Меджибожі з Орла приїхали його дружина та старша дочка Марія. У жовтні 1917-го, коли навіть у штабі корпусу стало небезпечно, вони через Київ повернулися до Орла. З кінця жовтня 1917-го Павло Петрович про дружину та дітей «…не мав жодної звістки. Я не знав навіть, де моя дружина й діти: в Орлі, у Москві чи у Петербурзі… Це мене страшенно гнітило, я посилав людей, але тривалий час не міг одержати жодних вістей».
Саме в цей час — на початку жовтня 1917-го — Павло Петрович остаточно зробив свій головний вибір: вирішив стати не просто «українцем», а лідером українського несоціалістичного табору, він збирався не тільки робити військову кар’єру в українському війську, а й реалізовувати себе в українській політиці.
Петлюра згадував, що восени 1917-го Скоропадський «… розмовляв зі мною по-російськи, а не по-українськи». Не знав ще тоді майбутній монарх — гетьман України — мови свого народу. З жовтня 1917-го він вирішив сісти за книги і почав своє навчання з мови.