Перший Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, що проходив 3–6 жовтня 1917 року, зібрав близько 200 делегатів від 60 тисяч українських козаків (скоріше козаків було в кілька разів менше). Організації Вільного козацтва повстали на Київщині, Херсонщині, Поділлі, Катеринославщині, Полтавщині, Чернігівщині, Слобожанщині, на Волині. Звенигородський кіш домінував на з’їзді, маючи 19 делегатів та високий авторитет серед козацтва.
Делегати визнали урядовий проект статуту козацтва помилковим і затвердили власну «Інструкцію до формування Вільного козацтва на Україні». Згідно з «Інструкцією» вільним козаком міг стати кожен, хто вважав себе українцем, виступав за перерозподіл землі, за федерацію. Завданнями козацтва вважалися: правоохоронна діяльність, боротьба з дезертирством і з контрреволюційними силами. Тоді Вільне козацтво підтримало як Тимчасовий уряд, так і Центральну Раду, вимагаючи фінансування своєї діяльності з державних фондів та негайного озброєння своїх сотень. У той же час козаки вимагали від Центральної Ради проголошення широкої національно-територіальної автономії України, українізації армії, освіти, виведення російських військ із українських губерній.
Громади Вільного козацтва могли формувати кінні та піші загони, що об’єднувались у сотні з обраними сотниками. Волость формувала козацький курінь, повіт — полк, губернія — кіш. Всю цю структуру очолювала Генеральна Рада, яка обиралася на Всеукраїнському з’їзді Вільного козацтва. Керівником Генеральної Ради Вільного козацтва було затверджено Генерального (Наказного) отамана, резиденцією якого була Біла Церква.
На з’їзді до Генеральної Ради було обрано 11 провідників. Наказним, або генеральним, отаманом став генерал Скоропадський, першим генеральним осавулом — І. Полтавець-Остряниця (полковник корпусу Скоропадського, член УГВК), другим генеральним осавулом — С. Гризло (отаман Звенигородського коша), генеральним писарем — В. Кочубей (ротмістр, ад’ютант Скоропадського), генеральним скарбником — А. Шевченко (член ради при Київському губерніальному комісарі), генеральним хорунжим — М. Смоктій (голова Звенигородської повітової управи).
Скоропадський та Кочубей не тільки не були присутні на з’їзді, а й взагалі не мали ніякого відношення до руху вільних козаків. Можлива причина того, що Скоропадський та Кочубей так і не з’явилися на з’їзді козаків, була зовсім банальною — ні Скоропадський, ні його ад’ютант восени 1917-го ще не вміли розмовляти українською і комплексували з цього. На українську Скоропадський зміг перейти тільки через півроку.
Делегати-козаки самі бажали попасти в оману, позаяк мріяли про авторитетного репрезентанта ідеї відродження українського козацтва, про «лицаря на білому коні». На той час козаки бажали бачити лідером руху відому всій Україні людину — такого собі «весільного генерала». Цікаво, що інших кандидатів на отамана ніхто не виставляв, адже козаки вперше з’їхались з усієї України і ще не мали загальноукраїнських лідерів.
Отаман Яків Водяний — делегат з’їзду — згадував, що Полтавець, агітуючи за Скоропадського, робив із нього «…щирого демократа і народника, заявивши, що генерал Скоропадський іще в перших днях революції зрікся своїх маєтків на Чернігівщині на користь селян». За таким же сценарієм відбулося і обрання писаря Кочубея. Полтавець твердив, «…що цей нащадок Василя Кочубея змиє ганебну пам’ять свого прадіда своєю працею для нової України». Яків Водяний згадував, що за кандидатуру Скоропадського з трибуни з’їзду активно агітували отаман Гризло та Ананій Шевченко — голова з’їзду та онук брата великого поета. Шевченко ще на початку з’їзду запропонував на секретаря Полтавця-Остряницю, що обумовило його активне втручання у з’їздівські справи.
Після свого обрання Скоропадський і Кочубей зустрілися з Полтавцем і розробили стратегію використання козацтва для майбутньої боротьби за владу в Україні. Скоропадський згадує, що в жовтні 1917-го він тимчасово відмовився активно працювати над формуванням Вільного козацтва, віддавши всі повноваження та важелі влади Полтавцю, який виїхав до Білої Церкви. Скоропадський аргументував цей крок своєю заклопотаністю справами корпусу. Але це не зовсім так — Скоропадський не відмовився від посади отамана, офіційно не передав своїх повноважень, а зберіг своє отаманство як «запасний аеродром» та важливий політичний козир. Зрозуміло, що вже у жовтні 1917-го Скоропадський почав змагання за булаву гетьмана України. Вже на з’їзді Вільного козацтва Полтавець пропонував делегатам обрати гетьмана України, звісно, маючи на увазі кандидатуру Скоропадського. Тоді цей замах на всеукраїнську владу було відкинуто величезною більшістю козацьких делегатів.