У ті дні Петлюра видав наказ про демобілізацію всіх російських вояків із частин Українського фронту, демобілізації підлягали також і офіцери, що відмовилися служити Центральній Раді. Петлюра пропонував перейти до повного роззброєння більшовицьки налаштованих частин, особливо 7-ї, 8-ї, 11-ї армій, однак уряд УНР його в цьому не підтримав.
Приблизно із середини листопада 1917-го Українська армія стала розглядатися представниками Антанти як сила, що здатна втримати хоча б ділянку Східного фронту і дати відсіч більшовикам. До Жовтневої революції французькі представники вважали, що у Києві засіла «банда фанатиків без усякого впливу, що руйнують державність в інтересах Німеччини». З листопада 1917-го представники Антанти почали виявляти відкриті «союзницькі почуття» до України.
Становище Антанти було не блискучим, особливо після осіннього 1917 року розгрому Італії, і блок шукав силу, що змогла б протистояти німцям на Східному фронті. Франція 5 грудня 1917-го визнала державність України де-факто. Французький посол у Росії Жорж Нуланс заявив, що Франція буде допомагати УНР у створенні збройних сил. Французький генерал Жорж Табуї (Табіус) — представник французької армії при штабі Південно-Західного фронту, а з грудня 1917 по лютий 1918 року — комісар Франції в Україні, сподівався, що Український фронт проіснує хоча б до весни 1918-го, коли у Францію прибудуть американські солдати. Французькі представники мали надію на чудо, на те, що Українська республіка зможе хоч би трошки допомогти Антанті. Українське командування вирішило направити на німецький фронт корпус Скоропадського з метою показати Антанті свою вірність союзницьким зобов’язанням.
У середині листопада 1917-го німецький уряд погодився на пропозицію більшовиків почати переговори про перемир’я… і з цього часу бойові дії на фронтах завмирають, а армія, позбавлена своїх військових завдань і цілей, розкладається та розбігається. Київ тоді засудив спроби підписання сепаратного миру та поспішну демобілізацію фронту, що проводили більшовики.
Солдати-українці не бажали воювати, і знову загнати їх до окопів було вже неможливо. Повний розвал армії був справою не надто далекого часу, тому Петлюра намагався формувати надійні частини на основі Першого українського корпусу Скоропадського. Соціалістів із Центральної Ради особливо непокоїв «бонапартизм» генерала, що міг являти реальну загрозу республіці. Багато хто вже тоді вважав генерала потенційним «правим» змовником. Цей недавній шанувальник Лавра Корнілова та аристократ, що негативно ставився до перерозподілу панської землі, зосередив у своїх руках командування значною військовою силою: офіцерами, козаками, солдатами (за різними підрахунками, від 40 до 60 тисяч багнетів і шабель).
Скоропадський згадував: «Влада від Тимчасового уряду перейшла до рук українців, серед молодшого офіцерства йдуть розмови про те, що на фронт іти не треба і що необхідно рятувати Київ». Цікаво, що у листопаді 1917-го до корпусу Скоропадського почали навідуватися гості з Києва, котрі намагались умовляти офіцерів полишити фронт. Скоропадський писав: «…одна половина була за те, щоби виконати наказ і йти на фронт, друга — переважно молоді офіцери — не йти. Петлюра ж підсилав усяких агентів переконувати, щоби йшли до Києва, а мені Генеральний Секретар присилав офіційні накази цілком іншого змісту, аби спішно виступити на фронт».
Прибулий до корпусу прапорщик Віденко (новий український комісар корпусу) таємно переказував Скоропадському наказ Петлюри «негайно вести корпус пішим порядком на Київ». Скоропадський був проти того, щоб вести корпус на Київ 320 км пішки, вважаючи, що це остаточно дезорганізує частини корпусу. Він відмовився «підлягати незчислимим анонімним комітетам». Але коли сам Скоропадський приїхав до Києва, до Петлюри, то останній твердив, що він не посилав агітаторів, а «…навпаки, він прихильник того, щоби я йшов на фронт, на доказ чого він і надіслав мені телеграму з найліпшими побажаннями в моїй майбутній діяльності на фронті».