«Якраз посередині ширми я задумав намалювати, як у пекельну безодню падає карета, оздоблена листям арекової пальми», – вперше Йосіхіде наважився сміливо глянути нашому панові в очі. Я чула, що той маляр ставав якийсь біснуватий, коли згадував про картину. Так само і тепер його погляд блискав справжнім божевіллям. «А в тій кареті, розпустивши чорні коси, на пекельному вогні мучиться чарівна придворна дама: задихаючись від диму, вона задерла голову, звела брови, одною рукою хапаючи завісу, хоче захиститися від зливи вогняних іскор. А навколо шугають хижі птахи й жадібно клацають дзьобами… Так от я ніяк не можу намалювати тої дами в кареті». – «Ну то що?» – квапив його ясновельможний пан Хорікава на диво повеселілим голосом. Червоні губи Йосіхіде затремтіли, як у хворого на пропасницю, і він наче уві сні ще раз повторив: «Саме цього я не можу намалювати, – а потім з раптовою натугою додав: – Звеліть на моїх очах запалити карету, оздоблену листям арекової пальми. І якщо можна…» На мить наш ясновельможний пан спохмурнів, але враз зареготав і поспіхом проказав: «Накажу зробити все, що ти просиш. А можна чи не можна – про це не варто й думати». Як почула я ті слова, то, мабуть, від передчуття мені стало моторошно. А тут ще й вигляд нашого пана геть змінився: в кутках рота виступила біла піна, міжбрів'я засіпалося – здавалось, він заразився божевіллям Йосіхіде. «І карету накажу запалити, – по кількох словах ясновельможний пан Хорікава хрипко зареготав, – а всередину посадовлю чарівну жінку в одежі фрейліни. І буде ця жінка у вогні й димі тяжко каратися. Ти перший у світі додумався таке намалювати. Ти заслужиш винагороди. Я звелю віддячити тобі». Від тих слів Йосіхіде раптово зблід, заворушив губами, як засапана людина, тіло його ослабло, він упав обома руками на долівку і заходився дякувати нашому панові: «О, які ви добрі! Яке щастя!» Мабуть, разом із словами ясновельможного пана перед очима Йосіхіде постав жах задуманої сцени. Саме того разу вперше за ціле життя Йосіхіде видався мені нещасною людиною.
Збігло кілька днів. І от одної ночі наш ясновельможний пан викликав Йосіхіде і перед його очима, як було обіцяно, велів спалити карету, оздоблену листям арекової пальми. Та сталася ця подія не біля палацу, а на віллі «Юкіґе», – так називають її серед простолюддя, – коло столиці, де колись мешкала молодша панова сестра.
Вже давно ніхто не жив на тій віллі, тож і просторий сад зовсім здичавів, запустів. А може, так лише видавалося людям, яким довелося бачити цю безлюдну оселю. Про долю панової сестри, що тут померла, ходили різні чутки. Приміром, що кожної безмісячної ночі ще й тепер можна помітити, як терасою понад землею пропливає постать у чудному малиновому кімоно. Зрештою, хіба це так дивно? Адже самотня навіть в ясний день оселя, тільки-но западали сутінки, наганяла людям великого страху: моторошно жебоніли у саду потічки, у зоряному небі привидами шугали болотні бугаї.
Того разу ніч також була безмісячна, темна, хоч в око стрель. Наш ясновельможний пан у жовтуватому наосі[39], темно-бузковому хакама з гербами сидів на високій подушечці з парчевою облямівкою, а навколо нього при світильниках під верандою вмостився його причет. З-поміж усіх слуг нашого пана особливо вирізнявся один здоровань – самурай, що міг оленячого рога зламати після того, як під час війни у Мітіноку з голоду наївся людського м'яса: оперезавши живота широким поясом, він урочисто сидів біля веранди й притримував меч руків'ям униз. У мерехтливому світлі вся ця сцена чомусь справляла гнітюче враження, здавалася лихим сном. А надто, коли я помітила, як над каретою з високим верхом, незапряженою, налягає темінь, чорні голоблі лежать на підставці, а позолочена оздоба ряхтить зорями – хоч була весна, та поза шкірою наче мороз пішов. Однак годі було дізнатися, що ж у кареті – завіса з візерунчастою облямівкою щільно заслоняла вхід усередину. Неподалік стояли слуги із запаленими смолоскипами і ревно стежили, щоб вітер не відносив диму до веранди.
Сам Йосіхіде, одягнутий в темно-жовте карігіну, в моміебосі, стояв навколішках навпроти веранди; він здавався ще меншим, жалюгіднішим, наче всіяне зірками небо тягарем лягло на його плечі. За ним видніла ще одна зігнута постать у карігіну та моміебосі – напевне, запрошений на таке видовище один з підмайстрів Йосіхіде. Він зіщулився в пітьмі на чималій віддалі від мене, що я навіть не могла розібрати кольору його одежі.
Либонь, надходила північ. У темряві, що огорнула і дерева, і струмки, принишкли людські голоси (вже було чути навіть власне дихання), тільки нічний легіт шелестів листям і розносив по саду їдкий дим смолоскипів. Ясновельможний пан Хорікава якийсь час сидів мовчки, невідривно стежачи за дивовижною сценою, потім заворушив колінами, підсунувся на подушечці й різким голосом крикнув: «Йосіхіде!» Маляр, видно, щось відповів, але я тільки почула щось схоже на стогін. «Йосіхіде! Сьогодні вночі я зроблю, як ти бажав: звелю перед тобою запалити карету», – промовив пан Хорікава і скоса перезирнувся зі своїми підручними. Здавалось, вони якось значуще всміхнулися. А може, лише так видалося – хтозна. На слова ясновельможного пана Йосіхіде несміливо підвів голову й звернув погляд на веранду, але не видобув із себе жодного слова. «Отож, уважно гляди. На тій кареті я раніше їздив. Ти, мабуть, пам'ятаєш… А нині маю намір її спалити й показати тобі справжнє пекло, – пан Хорікава замовк і оглянувся на свій почет, а відтак неприємним голосом докинув: – У цій кареті зв'язана грішниця. Коли ж накажу запалити карету, її тіло й коси згорять у вогні, негідниця сконає у страшних муках. Кращої моделі для картини годі й шукати. Не забудь придивитися, як обвуглюватиметься білосніжна шкіра, як звиватимуться в небо іскри з чорного волосся грішниці, – втретє наш пан перервав свою мову (видно, щось його непокоїло), труснув плечем і засміявшись додав: – Довіку не буде такого видовища. Я теж подивлюся. Гей, піднімайте завісу, і покажіть-но Йосіхіде жінку в кареті!»
Почувши цей наказ, один слуга, високо тримаючи смолоскипа, навпростець підійшов до карети й рвучко, одною рукою, підняв завісу. Тріскотливе полум'я смолоскипа на мить хитнулося і яскраво освітило середину вузької карети – там сиділа жорстоко закута ланцюгом жінка. Хто вона? Хіба можна було в цьому помилитися? На розкішне, вимережане вишневим цвітом, шовкове вбрання спадає блискуче волосся, шпилька на голові сяє золотом, зграбне, тендітне тіло, лагідний, якийсь засмучений профіль лиця з пов'язкою на роті. Та це ж вона, донька Йосіхіде! Я трохи не закричала.
[39]
Наосі – стародавнє придворне вбрання, що його одягали підчас урочистостей особи найвищих рангів.