Незабаром з'явився Лерві — приніс пійло на сніданок. Вілбер кулею метнувся до коритця, жадібно все вихлебтав ще й коритце вилизав. Вівці попаски рушили доріжкою, а за ними перевальцем поколивав гусак, поскубуючи траву. І саме тієї миті, коли Вілбер умощувався зручніше, щоб подрімати після сніданку, він знову почув той самий тонесенький голосок, який був заговорив до нього вчора увечері.
— Салю-ут! — пробренів голосок. Вілбер зірвався на рівні ноги.
— Сало-їд? — не второпавши, перепитав він.
— Салю-ут! — повторив голосок.
— Про якого салоїда ти? І де ти сидиш? — вереснув Вілбер. — Будь-ласочка, скажи мені, де ти! І яким салоїдом ти мене лякаєш?
— Салют — це привіт, себто я тебе вітаю, — пояснив голосок. — То я сказала «салют» замість «привіт» чи «доброго ранку», бо так мені здалося цікавіше. А як по правді, то це дурний вираз, і я й сама собі дивуюся, що його вжила взагалі. Де я перебуваю? Та ось тутечки! Глянь лишень угору — в куточок дверей. Тут я сиджу. Бачиш, я махаю тобі!
І нарешті Вілбер роздивився те створіннячко, що так приязно до нього промовляло. В горішньому кутку дверного отвору була нап'ята велика павутина, а з найвищої нитки звисав, головою донизу, великий сірий павук. Завбільшки з круглого льодяника! Павук мав вісім ніг і махав Вілберові однією з них на знак вітання.
— Тепер бачиш не? — запитав павук.
— Ой, справді бачу! — вигукнув підсвинок. — Справді бачу! Як ся маєш? Доброго ранку! Салют! Дуже радий познайомитися з тобою. А як тебе звати? Скажи ж мені, будь ласка, твоє ім'я!
— Мене звати Шарлотта, — відповів павук. — Я павучиха.
— Шарлотта — а далі? — нетерпляче допитувався Вілбер.
— Шарлотта А. Каватіка. Але зви мене просто Шарлоттою.
— Я певен: ти прекрасна! — сказав підсвинок.
— Ну… я гарненька, — визнала павучиха Шарлотта. — Цього у мене ніхто не відбере. Чи не всі павуки є досить миловиді. Я не така показна, як інші, але декого заткну за пояс. Ох, хотіла б я, Вілбере, бачити тебе так само виразно, як ти бачиш мене!
— А чого так? — поцікавився той. — Я ж ось тут, прямо під тобою!
— Еге ж, але я короткозора, — зітхнула Шарлотта. — І зроду була страшенно короткозора. Це називається міопія. Як до чого, то воно й добре, але іноді не вадило б бути бодай трішечки далекозорішою. Ось поглянь, як я вправно дам раду цій мусі!
Одна муха, що повзла собі по Вілберовому коритечку, раптом злетіла вгору й потрапила у нижню частину Шарлоттиної павутини. Муха відразу ж заплуталася в тих липких нитках. Вона відчайдушно сіпалася, намагаючись вирватися на волю.
— Спочатку я спікірую на неї, — оголосила павучиха і сторчголов кинулася на муху; водночас у неї ззаду почала сотатися тоненька шовкова нитка.
— А зараз я закутаю її!
Павучиха схопила муху, обвила її кількома залпами того свого тонесенького шовку, і знай качала та перевертала її, аж поки зрештою сповила — та так міцно, що полонянка вже не могла й ворухнутись. Вілбер нажахано спостерігав цю мисливську сцену. Він просто очам своїм не вірив. Звісно, мух він не любив, але цій бідолашці не міг не поспівчувати.
— Ось так! — задоволено мовила Шарлотта. — А зараз я її вимкну, щоб не завдавала мені клопоту. — І вкусила полонянку. — Тепер вона вже нічогісінько не відчуває, — пояснила павучиха. — Буде з неї чудовий для мене сніданок.
— Ти хочеш сказати, що ти їси мух? — нажахано видихнув Вілбер.
— Авжеж. Мух, кузьок, коників, менших жуків, совок, метеликів, смачних тарганів, комарів, мошку, стоніг, москітів, цвіркунів… — будь-що таке, що знеобачки втелющиться в мою павутину. Треба ж мені з чогось жити, хіба не так?
— Ну, звісно, що так, — визнав підсвинок. — І всі вони тобі смакують?
— Усе воно — сама смакота! Щоправда, я їх не їм, у буквальному розумінні слова, а випиваю — п'ю їхню кров. Люблю кров… — призналася Шарлотта голоском, що цього разу забренів ще тонше й приємніше.
— Та що ти кажеш! — простогнав Вілбер. — Прошу тебе, не кажи таких жахіть!
— А чом би й ні? Це ж правда, а я повинна говорити лише правдиві речі. Я не надто щаслива від того, що мушу сидіти на дієті з мух та кузьок, але така вже моя природа. Всякий павук мусить шукати собі такий чи такий пожиток. Так уже сталося, що я — мастачка плести пастки. Для мене це так природно: плести павутини й ловити в них мух та інших комах. Мастачкою плести пастки була моя мати, а перед нею — і її мати. Вся моя родина — ловці, споконвіків ловці. Бо й тисячі тисяч років тому ми, павуки, будували пастки й чигали в засідках на мух і кузьок.