—
А що даси ? — жартував Йон, ще дуще стискаючи їй руку.
—
Чого займаєш, коли я тебе не знаю?
—
шарпнулась Ґашіца, почервонівши з напруги.
—
Я — Йон, син мош-Костаки... А ти чия ?...
Але в ту-ж мить дївчина, скориставши з Йонової неуваги, висмикнула свою руку і стрі-
бнула від нього так прудко, що її накрохма¬лена спідниця аж залопотіла, мов корогва на
вітрі.
—
Угадуй — чия!.,. —крикнула вона на бігу і, обернувшись до Йона, опекла його
пал¬ким поглядом чорних очий...
Парубок з досади пошкрабав за ухом, аж шапка йому злїзла на ніс — і посунув до то-
вариства, що стояло з боку гурточком.
Товариство стріло його парубоцькими жар-тами: один обняв за шию та притяг до себе з
такою силою, аж Йон заточив ся; другий так стис Йонови руку, що сльози виступили йому з
очий, але парубок не образив ся. З веселою усьмішкою на широкому безвусому виду, по¬дзьобаному зрідка віспою, Йон поглядав то на купку дівчат, де стояла Ґашіца, то на
свої крамні шлейки, що перекинувшись на вхрест поверх сорочки на його могутніх грудях, під-
тримували темнозеленого сукна широкі шара- вари з червоними викотами при чобоїях. Ті
шлейки, нові, блакітні, зі срібними клямрами, притягували до себе заздрісні погляди
парубоц¬тва та приязні — дївоцтва, що привмно лоско¬тало пиху властникови тої чудової
новомодньої річи. Отож заклавши по два пальцї за блакітні шлейки і задерши чванькувато
до гори голову, Йон звернув ся до одного з парубків:
—
Не знаєш, Фраце, чия ота Фата? ) — і показав на Ґашіцу.
—
Котра? ота коза дика у білій спідницї?
—
Вона, вона...
—
Таж то Ґашіца, дочка ШтеФанаки Мици, що вітряк мав... Хіба не знаєш?
„Тю, як це він не примітив такої гарної дївчини? Певно вона не часто ходить на сей „джок“, тим що сидить аж край села...“ — міркував собі Йон, коли се враз згуки жвавої
„булґаряски“ сполохали його міркуваня.
Кілька парубків скочило до танцю, потяг¬ши за собою дївчат. Йон підглянув, де стала
Ґашіца і розірвавши в тому місци коло, вхопив її ззаду за пояс. З дивною для натружених
ніг легкістю почав він тупати та перебирати но¬гами, з усьмішкою поглядаючи на свою
сусід¬ку. Ґашіца чула той погляд і, опустивши очи до долу, червонїла.
Танець скінчив ся. Піт струмочками стї- кав по обличю Йона. Ґашіца, червона й за¬дихана, розгорнула білу хустинку, вишивану навкруги заполочю, щоб утерти впрілий вид, але по
дорозі до облича хустина стрібнула, май-
нула вишиваним кінцеві і... опинилась в руках у Йона.
—
Валбв! ) — скрикнула з несподіванки дївчина і ухопила миттю вільний кінець
ху¬стини.
Йон тяг хустину до себе, Ґашіца до себе. Сцена та відбувала ся вювчки, з однаковим за-
взятвм з обох боків — і тільки по обличю дїв- чининому пробігала інколи смужка не то
до¬сади, не то тавного задоволеня від парубкового залицяня.
Переміг сильнїйший. Видерши хустину, Йон пустивсь на втеки, утираючи нею на бігу
впріле обличв. Ґашіца — за ним.
—
Віддай! — змагалась вона сердитим голосом, хоч очи тав і грали до парубка.
Але той зручним рухом склав хустину ко-синкою, закинув собі на шию і звязав під
бо¬родою вузликом.
—
Віддай!
—
А що даси? — дратував Йон Ґашіцу, захищаючись від неї про всякий випадок про-
стягненою рукою.
—
Віддай, кажу!...
—
А губенята даси?
—
І-гій, навіжений! — скривилась Ґашіца наперекір сяючим очам! — Не мала роботи
цї- лувати!... Краще носи хустину...
-
Оттак-би давно!... З розумом „Фата* !
—
тріумфував Йон і приступивсь блище до дївчини.
Зрадлива дївчина очевидячки тільки й ча-тувала, аби стягти хустину з шиї. Та Йон мавсь
на обережности. Схопивши одною рукою про-
стягнену до хустннн руку, він другою обняв Ґашіцу за стан і міцно пригорнув до себе.
—
Сиди тихо! — сикнула та на нього, слабо випручуючись із обіймів.
Саме в той час вдарили музики. Щаслввий Йон скочив до танцю і потяг за собою Ґашіцу.
Вже до кінця танців Йон не відступавсь від Ґашіци: він Формально залицяв ся, а дика
спочатку дівчина де-далі рахманїйшала, лоско- чучи парубкове серце палкими поглядами.
Сонце сідало. Глядачі поволі потягли до дому, молодь теж розсипалась. Майдан пустів, тихшав. Музики останніми згуками попрощали ся з гаснувшим днем; тільки курява якийсь
час крутилась ще у червоному промітї, а далі й вона почала тихо опускатись на чорну тінь
від церковці, що перетяла майдан аж до протиле¬жних хат...
Минуло кілька день. Йон тільки й марив про Ґашіцу. Де-б він не був, що-б не робив —■ усе